Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Але дідо добрий чьоловік. На мене ніколи не кричєт ти й не сваритси ни за шо. Але це бабу тоже трохи нервує. Шє як я колис був гет маленьким і мене самого в хаті не лишєли, то лишивси зо мнов дідо. Я собі шос гравси, а дідо чєтав казету. Дідо фист любит чєтати казети, слухати радію, дивитиси телевізор. А я шос гравси коло печі, ти й взєв тоту лопатку, шо нев спузу{9} зі спузарьки{10} вібираєси, але не спузу вібирав, а набрав грани з печи й вісипав на крісло. Грань файно світиласи, але недовго. Скоро почєла тахнути, але крісло почєло диміти. Дідо аж тогди вздрів і бігом вініс крісло надвір і стрєс з неї грань, але мені нічьо не казав. А як прийшла баба, то дуже вадиласи.

— Та ти так хату міг спалити, бахуре пустий! — казала баба мені, а я тогди в голос і на піч.

— А ти, старий, лиш в ту казету лупишси! — вже вадиласи з дідом.— Шо ти такий байдужий? Ніц не варт!

Баба зачєста казала, шо дідо байдужий і фист через це нервуваласи. Але шо ни дідо, ни баба не судили, то вуйко Юра прийшов до нас ти й видко, шо буде лишєтиси на Світий Вечір. Баба навіть нічьо їго не питає, бо вже й так знає. Ти й я знаю, лиш собі дивлюси з печі. Але їця жариного не хочю, бо хоть баба дбає за мою душю й пантрує, аби не їв скоромного, то моя мама аж так страшно не дбає. Коли я ходив до мами в кухню, то мама там ­жарила пампушки і я їх добре попоїв з кампотом. Лиш казала, аби бабі нічьо не казати, аби баба не нервуваласи. То я собі тихо вернувси в бабину хату, посунув на піч і чекаю, поки за мнов прийде Илько, аби ми йшли колідувати.

Илько — то мій первий брат. Він син маминої сестри. Їх хата мижи бабинов хатов і хатов вуйка Міхєйла. А хата моїх тата й мами трошки вишчи від бабиної хати. Тато з мамов спершу жили разом із дідом і бабов, але відтак поклали свою хату й перейшли туда, як уродивси мій брат Колюсь. Я тоже з ними перейшов, але зачєста в баби ночюю, бо тут є бірше{11} місця і вночє нихто не реве.

— Иди, Иванку, три мак! — Баба поклала на стіл макітру, і я поволи зліз із печі.

Вуйко Юра сидів на стільчику коло стола.

— Може, давай мені? — запропонував він.

— Мирітси,— відказала баба й пішла в кухню.

Дейкі страви на вечерю баба варит в кухні, шо таки прибудована до хати, а шє дейкі мама варит в себе в кухні. У кімнаті, де лишилиси ми з вуйком Юром, варитси лиш вар. А то, з чього йде багато парів, варитси в кухни, аби в кімнаті, де спимо, все не прочютилоси{12} парами.

Мама в себе також варит студинец. Він не на вечерю, а на завтра, на Різдво, але то така страва, шо ’ї тре зварити наперед, насипати в миски й лишити, аби за ніч ймилоси. Лиш так то може бути на завтра готовим. То мама студинец варила в себе, аби нині в бабиній хаті й духу мнісного не було чюти. Бо студинец варитси з головизнини, туда мечєси купу шкірок від солонини, бо від тих шкірок студинец добре ловитси. Але в сам студинец ті шкірки мама не дайе. Вна накладає віночьком у миску файного мнєска, а тогди засипає юшков, проціджуючи через марлю, аби в мисках віглідало файно, аби студинец був чєстенький, без масти. А шо буде смачно, то й мови нема.

Я дуже чекаю того студенцу.

Шкірки тоже гет не вімітуютси{13}. Їх потому по свєтах з’їдає дідо. Баба хоть каже, шо дідо її фист нервує, але видко вна таки щінує{14} їго, бо не раз, як є икас їда, особливо якшо вчєрашна чи передчєрашна, і я її нахожу й хочу з’їсти, то баба каже, аби не їв, шо то дідо з’їст.

Тато враз каже, шо вчєрашний боршь найліпший. То, видко, так вся їда шє ліпшя, як трохи постоїт, і тогди баба найліпшю віддайе дідови.

Але студинец мені й свіжий вдайеси. Я би міг їсти й не застилий, а сербав би юшку з мнєсом, як зупу. Але це нині точно не війде, то на завтра. Нині студинцу навіть мама не даст. Навіть свіжих шкірок не покушію, бо то задуже скоромне, мнісне.

Ниніка мемо їсти пшеницу.

Я вже почєв гонити макогоном той мак по макітри. Пшеницу я тоже люб’ю, але не свіжу, а таку, як буде по свєтах. То як дідо їст по свєтах шкірки з студинцу, то я їм пшеницу. Нині увечір пшениця буде з маком, медом і горіхами. Можна лишку з’їсти, але не знати як наїдатиси нев не буду. Ти й то нихто не застав’єє. Доста взєти всего по лишці, а тогди вже їсти кілько хоч пампушків. А по свєтах пшеницу баба мені розварює на молоці. О, тогди пшениця вже май смачнішя. Шє мечу дві лишки цукру і фист добре.

Добре, шо по свєтах дідо має шкірки й баба не віддайе їму шє пшеницу.

Я трохи втер маку, але рука скоро в’єла. Пробував лівов, але то незручно, то коли вуйко Юра шє раз запропонував помочє, то я радо віддав їму макітрю, а сам сів коло вікна візирати, чи шє не йде Илько, бо я би бігме вже йшов колідувати.

— Идеш, Иванку, нині колідувати? — запитав вуйко Юра.

— Йо.

— Сам ци з кимос?

— З Ильком нанашчєним{15}.

— Ти й ику коліду мети колідувати?

— «Дивная новина».

— А українских чиго ни колідуєте?

— А це йка?

— Це церковна. А ми колис колідували українских, про УПА, про Бандеру.

— Ага, баба казала, шо ви з вуйком Міхєйлом бандерівці.

— Так? — трохи подивувавси вуйко Юра.

— А бандерівці — то шос нефайне?

— Та чиго нефайне? Файне. Лиш за Союзу, як ти був бандерівцем, то скоро забирали на засланє. Аді як мого ти й бабиного первого брата Петра. Аж у Казахстан віслали.

— А хто такі бандерівці?

— Бандерівці — то українці, які хотє, аби була Україна. Ти й богу дєкувати, є.

Сінешні двері рипнули, і я думав, шо то баба або Илько, але на порозі показавси