Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

— Цей світ не схожий на Північні землі Андервуд. І різниця у використанні та можливостях магії. І саме це й занапастило нас.

— Угу. Ти була спадкоємиця престолу Андервуду, а я вельможною чотирнадцятирічною принцесою. А особисто нас занапастило кохання до зрадливих чоловіків, — пробурмотіла Вікторія.

— Ну, з приводу твого батька Вільгельма скажу: спочатку він не був таким… поганим. Його погубила чорна магія… — Серафима замовкла. На щоках виступили сльози, і вона відвернулася.

Вікторія розуміла почуття матері, адже, не дивлячись на всі негаразди, вони пліч-о-пліч йшли разом.

— Я не забуваю про батька. Не можу. Мамо, я чудово пам’ятаю всі події. Інколи здається, що я уві сні повертаюся в Андервуд. Бачу скелі та наш замок, а потім морок охоплює все довкола. Постать батька, який виходить із пітьми та кличе йти за ним. А потім, борючись зі своєю темною сутністю, він гине. Чую крики людей, відчуваю паніку та страх. На жаль, ми не змогли створити портал для всіх жителів Північних земель. І це наш спільний біль і тягар.

— Лорейн, тобі було тоді чотирнадцять років. Що ти могла зробити? — емоційно вигукнула Серафима.

— Зараз я Давиденко Вікторія Олександрівна, нехай так і залишається.

— Але від своєї долі не втечеш, — прошепотіла Серафима.

— Тебе насправді ще щось тривожить. Я відчуваю коливання негативної енергії навкруги. Можливо, поділишся?

Серафима різко зупинилася, і Вікторія врізалася в неї.

— Ти повинна знати ще дещо, — серйозним тоном сказала Серафима. — Гідеон повернувся.

— Що? — округливши очі, викрикнула Вікторія.

— Сьогодні вранці чатував біля нашого будинку. Думав, що зможе залишитися непоміченим.

— Якщо він… Якщо Гідеон навіть на кілька кроків підійде до Мирослави, я йому… я його…

Вікторія не добирала слів від обурення. Вона, ледве тримаючи почуття гніву, стиснула руки й пішла уперед. Серафима зітхнула й, схиливши голову, пішла за донькою.

— Покидьок, мерзенний покидьок, — бурмотіла Вікторія.

Дійшовши до Алеї художників, де можна побачити краєвиди Дніпра, Серафима зупинилася. Вона відчувала поклик магії. Піднявши голову, помітила спалахи на нічному небі й промовила:

— Вночі тут дуже тихо та спокійно. А вдень не чутно, як шумить Андріївський узвіз. Утім крім благодаті, яка є на даний час, мене тривожать ці дивні спалахи на небі.

Вікторія підняла голову й затамувала подих. Відчувши, як крізь неї пройшов потік магії, сказала:

— Замкова гора.

— Ти це також відчула? — із здивуванням запитала Серафима.

— Так, — стиснувши вуста, відповіла Вікторія. — На жаль, неможливо позбутися того, що тече в твоїх венах. Щоб піднятися до гори, нам потрібно подолати залізні сходинки. Я знаю дорогу. Ходімо. — Оглянувшись, Вікторія додала: — І я не така вже й трудяга, як ти могла думати.

Серафима легко всміхнулася й, кивнувши, пішла слідом за донькою.

Пролунав сильний гуркіт, від якого на кілька хвилин позакладало вуха. Вікторія й Серафима від неочікуваності пригнулися. На небі з’явилася блискавиця й вдарила об землю поряд із ними. За лічені хвилини почався проливень та піднявся шквальний вітер.

— Мамо, поспішаймо! — крикнула Вікторія й, опираючись силі вітру, який ніби протистояв їм, зробила кілька кроків. Втративши рівновагу, впала на землю. — Кхм, зараз би моя активна сила пригодилася.

— Це не просто гроза! — Серафима допомогла доньці піднятися. — Міцно тримай мене за руку!

Серафима промовила заклинання й створила навколо них енергетичне поле. Поглянувши на Вікторію, додала:

— А тепер можемо йти!

Вікторія першою прибігла на Замкову гору. Крізь стіну з дощу розгледіла на вершині доньку. З тіла Мирослави випромінювалася сріблясто-чорна енергія й височіла на кілька метрів над землею. Стрепенувшись від потужного магічного потоку, голосно закричала:

— Міро!

— Потрібно терміново забрати її звідси, доки… — Серафима озирнулася й напружилася. — Це місце оповите силою, однак ми чужинці тут.

Крізь дощ та громовицю почулося протяжне виття й Вікторія побігла до доньки. Опираючись силі, яка вирувала навкруги Мирослави, вона міцно схопила доньку за руку. Відчувши, як серце стискається від напруги, а тіло пронизує біль, стиснула вуста та з усієї сили повалила доньку на землю. Обійнявши, прошепотіла на вухо:

— Мила, розплющ очі. Я прошу тебе, розплющ очі. Мама поряд.

Доки Вікторія була з Мирославою, Серафима підійшла до схилу гори й огляділася. Помітивши вертикальний сріблясто-чорний відтінок, який виділявся крізь дощ, та відчувши, як із нього йде магічний потік, ахнула й схопилася за серце.

— Розлом. Це не лише магія Мирослави, — прошепотіла. Перевівши подих, створила енергетичну кулю та жбурнула її.

— Даліє.

Почувши тихий шепіт, Серафима здригнулася.

— Даліє!