Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Ближче до вечора, коли вже не було сил сидіти у своїй кімнаті, а мій стан дійшов до піка легкої істерики, я замислилася, чому не чую Андрія у квартирі?

Швидше за все, він пішов. Наша розмова ніяк не увійшла до статусу перемир'я хоча б на час моєї хвороби.

Виходжу в коридор і завмираю, як статуя. Мертва тиша пов'язана з тим, що мій колишній сидить на балконі й з сумним виглядом дивиться кудись у далечінь.

Мені раптом стає його шкода, щоправда, весь його пихатий вигляд ніяк не зістиковується з жалем, але мені здається, що такого Заремського ніхто не бачив. Навіть його матір. Хоча куди їй, вона настільки недолуга, що навіть дивно, що у такої жінки народився і виріс такий син, як Андрій.

Моя свекруха взагалі недалекого розуму, її не хвилює абсолютно нічого, що пов'язане із сином, але Андрій наполегливо не помічає цього. Ми не обираємо батьків, але таку маму, як Єлизавета Станіславівна, навіть ворогам не побажаю.

Прополоскавши горло, помічаю, що температури немає, можна сміливо щось зробити, наприклад, зателефонувати Алексу. Але швидко розумію, що у присутності Андрія не зможу розмовляти з ним. Я навіть взагалі не уявляю, як зможу пояснити присутність колишнього чоловіка у моїй квартирі другу добу.

Цікаво, чому він не йде? Почуваюся, певною мірою, краще, йому не потрібно сидіти й няньчити мене, тим паче Даші вдома немає. Але поміркувати на цю тему довго не доводиться, бо Андрій заходить із балкона до зали й дивиться на мене так, наче я картина у Луврі.

— Що?

— Ти кохаєш його? — твердо питає Андрій, причиняючи скляні двері.

Уся ця ситуація нагадує якусь дешеву виставу. Він посидів на балконі, подумав про життя, а тепер вийшов і вирішив добити мене?

— Не зрозуміла, — прикидаюся я, хоча чудово розумію, про що чи про кого йдеться.

— Все ти зрозуміла, дай відповідь мені. Він кращий за мене? Ти думаєш, що він весь такий ідеальний і ніколи не припуститься помилок?

— Андрію, — видихаю я і розумію, що сили скінчилися. — Іди додому.

Мені хочеться, щоб він пішов, але з іншого боку, якщо він піде, мені буде ще гірше. Я точно ідіотка.

Вся його поведінка — це один суцільний знак питання, який повністю перекрив доступ до розуміння того, хто ж ця людина насправді й чому мені так не хочеться, щоб він йшов. Хоча мушу радіти: коли зачиняться за ним двері, зможу залишитися одна і зателефонувати своєму хлопцеві.

Нагадую собі, що в мене є хлопець, який мене кохає і, на відміну від мене, не мучить своє серце думками про минуле.

Алекс неодноразово показував мені, що я дуже цінна і тендітна істота у його житті, а Андрій… Ну, скажімо, він перекреслив колись усе цінне для мене і зробив так, що наші стосунки настільки стали крихкими, що один зайвий рух — і все розвалиться.

— Мені здається, це не твоя справа, — намагаюся бути переконливою, але зважаючи на те, що Заремський усміхається, серйозністю взагалі не пахне. — Чого ти хочеш досягти цією розмовою? Мені здається, між нами вже все зрозуміло, нема чого ворушити минуле. Ти хотів, щоб я пробачила тобі? Так от, може, і не відразу, але я думаю, це станеться. Ми разом виховуватимемо доньку, як мільйони пар з дітьми, які розлучилися, і нам доведеться співіснувати на цій планеті. Але не намагайся підвести мене до того, що ми помиримось і будемо разом, добре?

Він відповідно киває, але все ж таки напруга нікуди не йде.

— У нас все ж таки унікальна ситуація, — каже він.

— У чому вона унікальна? Твоя зрада, знаєш, взагалі не оригінальність і не унікальність, вибач. Це як хворий мозоль у суспільстві, і не ображайся, але не ти перший і не останній, на жаль.

— Але твоя мама пробачила твоєму батькові, — він що, хоче померти раніше часу? Як можна говорити про це, знаючи, яка це болісна тема для мене? Я ніколи не розуміла мотивів моєї матері, і тим паче не пробачила б батьку.

— І це зайвий раз доводить, що я не схожа на свою маму, — хочу закрити цю тему, тому що, м'яко кажучи, мене і так температура вимотала, а зрадник, який тут ще розкаявся, вирішив вийти на душевну розмову. — Розмова закінчена, будь ласка, йди. Дякую за допомогу, але дружній чай ми не питимемо. Не буває так, що ти мені зраджував, а я така: “Ой, ну пробачу йому, що мені, важко?”. Ні, Андрію, такого не буде. А якщо й буде, ми точно не залишимося разом.

— Але я кохаю тебе, а ти кохаєш мене! — кричить Заремський і в пориві безконтрольної люті долає відстань між нами.

Підлетівши різко, підхоплює мене на руки.

— Зізнайся вже самій собі, що ти мене кохаєш, ти все ще, вашу матір, мене кохаєш. І навіть якщо так станеться, що ти не зможеш мені пробачити, нагадай собі, що між нами було все реально і, можливо, знову буде, тільки тобі потрібно мені пробачити. Що ти хочеш? Щоб я став на коліна і благав тебе? Якщо це тебе переконає, що я говорю абсолютно чесно і живу думками знову бути разом, то я встану і зірку з неба дістану, аби тільки зі мною була. Ти потрібна мені, Олесю, завжди тільки ти.

У мене від шоку навіть язик до піднебіння прилипає, я зовсім не знаю, що відповісти, бо він кричить на мене. ніколи не кричав, а тут такий словесний порив, та ще і який.

Я не можу себе назвати охоронцем моралі, але до зрад ставлюся вкрай агресивно. Не тому, що мій татко накосячив, у результаті мама його вибачила, а трохи пізніше вони загинули, так і не пояснивши своїй доньці-підлітку, чому біле — біле, а чорне — лишається чорним.