Читати книгу - "Сповідь"

Гофкур був сином годинникаря і спочатку займався цим ремеслом теж. Але його зовнішність і внутрішні таланти кликали його до іншої сфери, куди він не забарився перейти. Він познайомився і заприязнився з паном де ля Клозюром, французьким резидентом у Женеві. Завдяки йому в нього зав’язалося багато корисних знайомств у Парижі, з допомогою яких він став постачальником солі з Вале, що давало йому двадцять тисяч ліврів щороку. Що стосується чоловіків, його чудова кар’єра цим і обмежилася, зате у жінок він був нарозхват; він мав можливість вибирати і робив, як йому подобалось. Особливо рідкісною і похвальною його якістю було те, що, маючи зв’язки в різних верствах суспільства, він скрізь був улюбленцем, скрізь бажаним, ніде не викликав нічиєї заздрості чи ненависті, і я певен, що він помер, не залишивши після себе жодного ворога. Щаслива людина!

Щороку він їздив на води в Екс,[83] де збирається довколишнє товариство. Знайомий з усім савойським дворянством, він приїжджав з Екса до Шамбері відвідати графа Бельгарда і його батька д’Антремона, у якого матуся сама познайомилася з ним і познайомила мене. Це знайомство, яке, здавалося, мало кінчитися нічим і на довгий час було перерване, поновилося при нагоді, про яку я ще розповім, і перейшло в справжню прихильність. Цього досить, щоб я мав право говорити про друга, з яким був так близько пов’язаний; та навіть коли б я не був особисто зацікавлений у збереженні його пам’яті, то вважав би за потрібне для честі людського роду увічнити пам’ять людини, такої привабливої і щасливої від народження. Як буде видно з подальшого, ця чарівна людина, подібно до інших, мала свої недоліки, але якби вона не мала їх, то, можливо, подобалася б менше. Для того щоб він здавався цікавим з усякого погляду, необхідно було щось йому прощати.

Інший зв’язок, що виник у той самий час, не припинився і все ще вабить мене надією на земне щастя, яка так тяжко згасає в людському серці. Пан де Конзьє, савойський дворянин, тоді ще молодий і привабливий, надумався вчитися музики чи, точніше, познайомитися з тим, хто її викладає. Наділений з природи розумом і смаком до мистецтв, він мав лагідну вдачу і тому відзначався ввічливістю, а я дуже цінував у людях цю якість. Ми подружились. Зачатки літератури і філософії, що починали вже нуртувати в моїй голові і лише чекали поштовху і сприятливих умов для свого повного розвитку, знайшли їх у ньому. Пан де Конзьє не мав особливого хисту до музики, і це було для мене благом: години уроків заповнювалися чим завгодно, але тільки не музичними вправами. Ми снідали, розмовляли, читали різні новинки і – ні слова про музику.

У той час багато галасу наробило листування Вольтера з наслідним прусським принцом:[84] ми часто розмовляли про цих двох славетних людей, один з яких, недавно зійшовши на престол, уже виявляв у собі те, чим незабаром повинен був стати, а другий, раніше ганьблений, а тепер звеличуваний, викликав наші щирі співчуття про нещастя, які, здавалося, переслідували його і які так часто випадають на долю великих талантів. Прусський принц був не дуже щасливий замолоду, а Вольтер, здавалося, був створений для того, щоб ніколи не бути щасливим. Нас цікавили не лише вони самі, а й усе, що мало стосунок до них. Ніщо з того, що писав Вольтер, не вислизало від нас. Я захопився читанням його творів, і це викликало в мені бажання навчитися писати витончено, прагнучи наслідувати прекрасний колорит цього автора, який так зачаровував мене. Трохи пізніше з’явилися його «Філософські листи». Хоча вони, звичайно, не є кращим його твором, але саме вони розвинули в мені пристрасть до занять, і відтоді любов до знання вже не згасала.

Але для мене ще не настав час віддатися їй цілком. Я зберігав ще деяку легковажність, жагу до зміни місць, яка швидше обмежилася, ніж згасла зовсім, оскільки вона знаходила собі поживу в способі життя в будинку пані де Варенс, надто галасливому для мого характеру, що любив самотність. Юрми незнайомців, що стікалися в нього щодня зусібіч, і моя впевненість у тому, що всі ці люди прагнуть, кожен по-своєму, ошукати її, робили моє перебування в її будинку справжньою мукою. Успадковувавши від Клода Ане довіру його пані і ближче придивившись до стану її справ, я побачив погіршення, що налякало мене. Сотні разів я умовляв її, просив, наполягав, благав, але все марно. Я кидався до її ніг, яскравими барвами малював катастрофу, що загрожувала їй, гаряче переконував її переглянути свої витрати, починаючи з мене, потерпіти трохи, поки вона ще молода, не збільшуючи кількості боргів і кредиторів, щоб на старості літ не зазнавати їх переслідувань і не дійти до вбозтва. Відчуваючи мою щирість, вона розчулювалася разом зі мною і давала найпрекрасніші обіцянки. Але досить було прийти якомусь жебракові, як вона їх забувала. Переконавшись у марності умовлянь, я міг лише заплющити очі на лихо, якого не міг відвернути. Я тікав з дому, який не в змозі був охороняти, робив невеликі поїздки до Ніона, Женеви, Ліона, які, відволікаючи мене від мого горя, водночас посилювали його причину внаслідок дорожніх витрат. Присягаюся, що з радістю перетерпів би всі злигодні, якби матуся справді мала з цього користь. Але, знаючи, що гроші, від яких я був готовий відмовитися, дістануться якимсь шахраям, я зловживав її щедрістю і, як собака, що тікає з різниці, крав свій шматок м’яса, якого не міг врятувати.

Для таких подорожей у мене знаходилося багато приводів, до того ж матуся давала мені їх сама: у неї всюди були зв’язки, справи, перемовини, доручення, які вона могла довірити лише надійній людині. Вона тільки й чекала, щоб послати мене, а я тільки й чекав, щоб поїхати, – все це неминуче робило моє життя доволі кочовим. Завдяки цим поїздкам я зав’язав кілька добрих знайомств, що виявилися згодом приємними чи корисними.

Між іншим, у Ліоні я познайомився з паном Перрішоном і дорікаю собі, що не підтримав цього знайомства, оскільки він був дуже добрий до мене. Потім я познайомився з добродієм Парізо, про котрого я скажу свого часу; у Ґреноблі