Читати книгу - "Сповідь"

– з панею Дейбан і з дружиною президента Бардонанша, дуже розумною жінкою, з якою ми могли б подружитися, якби мені довелося частіше бачитися з нею. У Женеві я познайомився з паном де ля Клозюром, французьким резидентом; він часто розповідав мені про мою матір, яку смерть і час все ж не могли викреслити з його серця. Познайомився я також з обома Барілло, батьком і сином. Батько називав мене своїм онуком, належав до дуже милого товариства і був одним з найгідніших людей, яких я коли-небудь знав. Під час республіканських заворушень ці два громадянина прилучилися до лав двох різних партій: син – до буржуазної, а батько – до урядової, і, коли в 1737 році почалися бойові дії, я бачив, перебуваючи тоді в Женеві, як батько і син вийшли озброєними з одного будинку: один попрямував до міської ратуші, а другий – до свого гарнізону, обоє впевнені в тому, що через дві години вийдуть ворогами один проти одного. Це жахливе видовище справило на мене таке сильне враження, що я присягнувся ніколи не втручатися ні в яку громадянську війну і ніколи не підтримувати в країні свободу ні силою зброї, ні особистою участю, ні своїм співчуттям, якщо коли-небудь знову отримаю свої громадянські права. Запевняю, що дотримав даного слова у дуже дражливому випадку, і сподіваюся принаймні, що ця поміркованість мала деяку ціну.

Але в той час я ще не відчував того першого пориву патріотизму, який збудила в моєму серці повстала із зброєю в руках Женева. Про те, який я був далекий від усього цього, можна судити з одного дуже важливого факту; я забув розповісти про нього свого часу, але його не можна обійти мовчанкою.

Мій дядько Бернар поїхав кілька років тому в Кароліну, щоб будувати там місто Чарльстона, план якого він склав. Невдовзі він там помер. Мій бідолашний кузен теж помер на службі у прусського короля, і моя тітка втратила майже одночасно чоловіка і сина. Ці втрати трохи відігріли її почуття до мене – єдиного з родичів, що залишився у неї. Під час моїх поїздок до Женеви я жив у її будинку і розважався тим, що переглядав книги і папери мого покійного дядечка. Я знайшов там багато цікавих творів і листів, про які, звичайно, ніхто й гадки не мав. Моя тітка, яка надавала мало значення цьому паперовому непотребу, дозволила б мені узяти з собою все, якби я захотів. Я задовольнився двома-трьома книгами з позначками мого діда Бернара, протестантського пастора, серед них виявилося посмертне видання творів Рогольта, in-quarto, з чудовими замітками на берегах, що змусили мене полюбити математику. Ця книга залишилася у пані де Варенс серед її власних, і я дуже шкодую, що не зберіг її. До відібраних книг я додав п’ять чи шість рукописних мемуарів і один надрукований, що належав відомому Мікелі Дюкре, людині з великим талантом, ученому, освіченому, але дуже неспокійному, який зазнав багато лиха від женевського магістрату. Він помер у Арберзькій фортеці, куди був запроторений на довгі роки за те, що, як подейкували, належав до Бернської конспірації.

Ці мемуари були досить правдивою критикою великого і безглуздого плану укріплення Женеви, почасти вже виконаного на посміховисько фахівцям, котрі не розуміли, що мала на меті Рада, коли починала цей чудовий захід. Пан Мікелі, виключений з бюро із спорудження укріплень за те, що засуджував цей план, думав, що він як член Ради Двохсот[85] і навіть як громадянин має право висловити свою думку детальніше. Він зробив це у своїй доповідній записці, яку мав необережність надрукувати, хоча й невеликим накладом: віддруковано було невелику кількість примірників для членів Ради Двохсот, та й ті за розпорядженням Малої Ради були затримані на пошті. Я знайшов цю доповідь серед паперів свого дядька разом з висновком, який йому доручено було скласти, і захопив із собою і те, й інше. Цю поїздку я зробив незабаром після того, як залишив бюро перепису, але підтримував ще стосунки з адвокатом Кочеллі, керівником цього бюро.

Через деякий час директор митниці надумався попросити мене хрестити його дитину з пані Кочеллі. У мене голова запаморочилася від цієї честі; гордий своєю близькістю до пана адвоката, я намагався вдавати поважну особу і показати, що гідний такої шани. Забравши собі це в голову, я не знайшов нічого кращого, як показати йому мій друкований примірник доповіді Мікелі, що насправді був рідкістю. Цим я хотів довести, що належу до женевської знаті, якій були відомі державні таємниці. Але через якусь обережність, яку мені важко було б пояснити, я не показав йому висновок свого дядька на цю доповідь, – можливо, тому, що це був рукопис, а панові адвокату важливо було тільки друковане. Але він так добре зрозумів усю цінність моєї статті, яку я мав дурість йому довірити, що я ніколи більше не міг ані побачити, ані отримати її назад. Переконавшись у марності своїх зусиль, я вирішив зробити з цього вчинку заслугу собі й обернув цю крадіжку на подарунок. Ні хвилини не сумніваюся, що він зумів пояснити туринському двору значення цього документа, втім, більш цікавого, ніж корисного, і що йому не коштувало багатьох зусиль повернути собі гроші, нібито витрачені на придбання цього твору. На щастя, з усіх можливих випадковостей найменш імовірна та, щоб король Сардинії вирішив коли-небудь обложити Женеву. Та оскільки немає нічого неможливого, я завжди дорікатиму собі за те, що, завдяки своєму дурному марнославству, показав найбільш вразливі місця цього міста його заклятому ворогові.

Так прожив я два чи три роки, ділячи час між музикою, чудодійними порошками, проектами і подорожами, безперервно переходячи від одного до іншого, прагнучи на чому-небудь зупинитися, але не знаючи, на чому, та поступово, однак, усе більше захоплюючись заняттями, зустрічаючись з літераторами, слухаючи про літературу, іноді навіть наважуючись заговорювати про неї і набуваючи радше літературний жаргон, аніж знання книг. Подорожуючи до Женеви, я іноді зустрічався зі своїм добрим давнім другом паном Сімоном, який розпалював потяг, що зароджувався в мені, свіжими літературними новинками, одержаними від Байє чи Коломьєса. У Шамбері я часто бачився також з одним якобінцем, професором фізики, симпатичним ченцем, ім’я котрого тепер забув; він провадив маленькі досліди, що дуже мене цікавили. За його прикладом і керуючись «Математичними розвагами» Озанама, я захотів зробити симпатичне чорнило. Для цього я більш ніж до половини наповнив пляшку негашеним вапном, сірчистим миш’яком і водою і гарненько заткнув її корком. Кипіння почалося майже