Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Мирослава прокинулася й, провівши руками по ліжку, нащупала пелюстки квітів. Тіло ще пам’ятало ніжність Дем’яна та його дотики. А голова йшла обертом від проведеної ночі. Її відчуття свідчили про те, що вона не сумнівалася й довірилася Дем’яну. Водночас починала краще розуміти саму себе й свої почуття до нього. Піднявшись на ліктях, побачила пелюстки червоних троянд. Дем’яна поряд не було. Мирослава всміхнулася й, закутавшись у ковдру, помітила на простирадлі краплі крові. Почувши кроки, оглянулася. Дем зайшов у кімнату й, схиливши голову набік, прискіпливо оглянув Міру. Її довге хвилясте волосся локонами спадало по спині. У великих карих очах була ніжність, а рум’янці показували її збентеження.

— Пелюстки троянд. Це так…

— Романтично? — всміхнувшись, промовив Дем. — У нас не було першого побачення й подарунково-букетного періоду. Ми все надолужимо.

Дем’ян, наблизившись, обійняв Міру й поцілував у верхівку. Дівчина, піднявши голову, дотягнулася вустами до підборіддя й легко вкусила його. Дем поглянув на ліжко й побачив пляму крові. Міра, прослідкувавши за його поглядом, засоромилася й опустила очі. Дем’ян підняв Мирославу за спину. Вона схопилася за його шию і поклала голову йому на плече. Він відніс її у ванну кімнату. Дівчина, стрепенувшись, мовчала й дозволила Дему скинути з неї ковдру. Він підняв Міру за талію й поставив її в душову. Ввімкнувши теплу воду, став у душовій поряд із нею. Вода стікала по їхньому обличчю й тілах. Одяг Дем’яна відразу став мокрим, і він, не розриваючи зорового контакту, скинув футболку. Мирослава, провівши очима по його тілу, склала руки на грудях.

— Не соромся, принцесо. Ти прекрасна, — прошепотів і ніжно провів вустами по її щоці.

Від його дотиків, легких та ніжних поцілунків, уваги до її самопочуття Міра заспокоїлася й перестала тремтіти, віддавшись у полон нових почуттів та відчуттів.

Після сніданку, який приготував Дем’ян, вони поїхали до Міри додому, щоб дівчина могла переодягнутися й забрати конспекти. І біля під’їзду вони зустріли Вікторію. Мирослава, цмокнувши матір у щоку, швидко пішла. Вікторія, озирнувшись, вигнула брови й, перевівши погляд на Дем’яна, прижмурилася. Склавши руки на грудях, повільно наблизилася до нього.

— Як справи? — запитала Вікторія.

— Дякуючи вам, все добре. Ви вчора вчасно…

— Я не про це, — різко сказала.

Дем’ян вигнув брови й склав руки в кишені.

— Все добре, — кивнув.

Вікторія намагалася не показувати своє роздратування. Мирослава світилася від щастя, і Дем’ян також. Побажавши гарного дня, пішла до машини. Сьогодні ще треба якось випрохати в шефа ще одну відпустку.

Приїхавши на роботу, поспішила до кабінету Лева Вікторовича і, як очікувала, розмова розпочалася не з приємного. Шеф категорично відмовлявся надати їй відпустку, мотивуючи тим, що роботи й так достатньо, і ще через кілька тижнів прийдуть стажери. Вікторія не сперечалася з ним, адже любила свою роботу й розуміла всю відповідальність. Але родинні проблеми, які були пов’язані з Корнелією, потрібно було вирішувати негайно. Засмутившись, що так і не змогла отримати відпустку, вже збиралася вийти з кабінету, як неочікувано зайшов Крістофер.

— Містере Бейн, я радий вас вітати! — вигукнув Лев Вікторович.

Чоловік кивнув і, склавши руки в кишені, поглянув на Вікторію. Вона, відвівши очі, удавала, що розглядала кабінет шефа.

— Вікторіє, йдіть на своє робоче місце! — сказав шеф.

— Угу, — кивнула Вікторія і, мигцем поглянувши на Бейна, вийшла.

Вона ще й досі відчувала дивні почуття до Крістофера. І знаходитися поряд із ним було ніби випробуванням її волі. А колеги жінки невгамовно говорили про нього. Вікторія лише знизувала плечима й мовчала. Через кілька хвилин шеф покликав Вікторію в кабінет і повідомив, що завдяки містеру Бейну він наддасть їй відпустку.

— Але потім будеш працювати понаднормово й візьмеш на себе навчання стажерів. А зараз йди у відділ кадрів. І також містер Бейн просив передати, щоб ти зайшла до нього, — додав Лев Вікторович.

— Дякую, Леве Вікторовичу, — усміхнувшись, промовила Вікторія.

— Це не мені дякуй, Вікторіє, — знизав плечима чоловік.

Вікторія кивнула й, вийшовши з кабінету, спочатку пішла у відділ кадрів. Написавши заяву на щорічну додаткову відпустку, пішла до Крістофера. Постукавши у двері, почула, що можна заходити. Крістофер, відірвавши погляд від екрану ноутбука, оглянув Вікторію. Стрункі ноги в обтислих темних джинсах, чорна сорочка й чорне хвилясте волосся. Погляд каро-зелених очей спокійний та зосереджений. А на вустах матова нюдова помада, що додавала елегантності. Вікторія вродлива жінка, характерна та щира. І Крістофер подумав, що Гідеон повний довбень, що втратив таку жінку. Утім, подумки навіть подякував йому, як би це не егоїстично було.

— Лев Вікторович сказав, що ти мене чекаєш. Я прийшла.

— Взяла відпустку? — усміхнувся Крістофер.

— Давай відразу все вияснимо. На роботі в нас статус бос-підлегла. Поза робою я матір твоєї племінниці. Так що не забувайся, Крістофере, — присівши в крісло, склала руки на грудях. — Чи ти думаєш, я не помічаю твої погляди?

Чоловік широко всміхнувся й, закинувши ногу на ногу, пильно поглянув у вічі Вікторії і через кілька секунд промовив: