Читати книгу - "Вибрані твори"

Ціню талант Лівицької. Але сама я пишу лише про своє чуття, ніколи не накидаючи нічого «йому». Чи «він» мріє «про мої солодкі уста», чи ні — це вже його справа. Йому ліпше знати. Хай сам про це пише. Я ж буду і надалі старатися, щоб в моїй жіночій поезії не було жіночої самозакоханості.

Взагалі ми з Лівицькою маємо так відмінний стиль, що Ви є першою людиною, що об’єднує нас.

Вірю, що якби Ви знали краще варшавські стосунки і уважніше порівняли наші вірші, то не пустили б в «Даж-бозі» того «дотепу». Ну, та направити цього вже не можна і не потрібно. Боже мій! Яку статтю, а тим більше «довшу студію» можна написати про мою, таку коротку літ. діяльність? Якщо я і нагадую Вам чимось Лівиць-ку, то молю небо, щоб не нагадувала Вам принаймні нічим Лепкого: ані віршами, ані віком, ані спрагою ріж-них ювілеїв, інавґурацій, довших студій і інших ознак пошани.

Все буде й так добре, лише більше не чіпляйте мене ні до кого!

П. р. Пеленському прошу передати моє щире привітання. Відпишу йому на днях.

З товариським привітом

«Солодка пряля пахучих строф»

«Незнайома Оленка»

О. Теліга

[Варшава], 6/ІV 1937

Шановний і Дорогий Товаришу!

Сердечно дякую Вам за Ваш милий подарунок. «Книгу Лева» привезла собі сама зі Львова, але було мені трохи сумно, що Ви мене не згадали. Розв’язую, мов ребус, таємничий надпис «пізно не зі своєї вини», але, хоч і пізно, та все ж радісно зустріла Вашу книжку. Є у мене такий вірш, де я вертаюся з кав’ярні додому, після довгої розмови з чужинцем, до своєї кімнати, «де між книжок, незбагнуті для тебе, мені ж найближчі — Ольжич і Антонич».

Вибачте, що так пізно дякую Вам. Але це, дійсно, спізнення не з моєї вини: виїздила на довший час за місто до свого батька і лише вчора знайшла вдома Вашу книжку.

Десь за тиждень, може, буду у Львові, і рада була б побачитися і порозмовляти з Вами.

Сердечний привіт п[ан]ству Пеленських.

Щиро стискаю Вашу руку.

Олена Теліга.

30.IV.1925 Горні Черношіце

Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, і одразу з душі зникли всі «тіні», і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки. Та й взагалі, жити на світі чудово!

Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чипішити годинами, та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-Богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайли-ка всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.

Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були «холосий» в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!!!

Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі...

Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати... Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у