Читати книгу - "Вибрані твори"

Твоя Лєна

Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний Вамп» і еротоманка!

Міша завжди тебе цілує.

[Желязна Жондова], 11 /ІХ-33

Моя кохана Натуся!

Що з тобою робиться? Чи здорова? Чому не пишеш? Не дивуйся, що я пишу тобі листівки, а не листи. Це кріза, або НЕП. Сумно мені, що ти забула про мене. Коли я тобі довго не писала, то лише тому, що дійсно переживала пекло: батько був хорий, Мішу зредукували, грошей нема. Коли я була у твоєї мами, то принесла тобі великого листа і дуже ніжного, але забула його залишити.

Міша кінчає тут роботу і десь в четвер їде до Варшави, а я залишаюся ще тут. Міша буде старатися влаштуватися десь з бандурою. Ми не униваємо, але все ж переживаємо зараз тяжкий період, і я дуже потрібую твоїх листів. Напиши, як живеш, як почуваєш себе, які у тебе новини. З ким бачилася? Чи написала щось нове?

Я написала вже давно листа Зої, але відповіді ще не маю. Мосендзові теж не пишу, Бог знає, як давно. Слава Богу, що почалися знов гарні дні, і я можу гуляти, а то було б зовсім зле.

Як почуває себе Петрусь? Як Іда? Чи пише Андрій? Як його справи? Чи «Ми» буде періодичним органом? Коли я була в Варшаві, то Сергій з моєю допомогою переклав Ольжича нарос. мову. Якщо вдасться надрукувати десь, то Сергій перекладе цілий ряд віршів Маланю-ка, Мосендза, твої, Кравцова, — ну й — мої.

Посилала цей переклад Донцову. Він його назвав «блискучим». Щоб ти хотіла перекласти своє? Чи послала щось до «Вістника»?

Та пиши ж Бога ради! Цілую тебе міцно, вітай своїх. Міша вітає всіх.

Твоя

Лєна

[Варшава], 6/ІІІ 34

Вельмишановний Пане й Товаришу,

Chevalier Антонич!

Треба бути все ж таки, дійсно, без іронії, трохи chevalier, аби в наш вік Крижанівських, зробивши комусь прикрість, потім вибачитися, хоч цей «хтось» не є ані «мудрим радником», ані «власником кам’яниць». Отже, з цілої душі вибачаю Вам Ваш «обмах» в стосунку до мене! Я є, як кажуть росіяне, «зла, но одходчива».

Уявляю чудово і Вашу міну після слів ред. Пеленського, і навіть думку, яка у Вас тоді промайнула: «Вічно з бабами клопіт! Не розуміються на гуморі!» Правда?

Але це не є так. Кожний з Вас, мужчин, осатанів би на мойому місці. Подумайте тільки: місцевий літературний світик, — себто співробітники «Ми» — ледве на голову не стають, аби помститися на мені за мою цілковиту відмежованість від них. Рецензія в «Ми» є лише слабою, ніжною луною тої ненависті, якою обдаровують мене тут всі з Лівицькою і Крижанівським на чолі. Причиною ж тої ненависті є якраз моя цілковита незалежність від них і від їхніх впливів.

Моє «Ми» — це є всі ті, що групуються біля «Вістни-ка» і «Дажбога», і цього мені не можуть вибачити. Свої симпатії і антипатії завжди довожу ділом: не беручи прикладу з наших крицевих поетів, з самого початку відмовилася співробітничати в журналі К-кого. Під обурене сичання того ж «Ми» переповнювала чару їх терпеливості тим, що влаштовувала тут, у Варшаві, відчит зненавидженого ними ред. «Вістника» і т. п. Отже, рецензія в «Ми» не здивувала мене зовсім, мимо того, що цей же самий А. К. так палко запрошував мене у співробітники і так захоплювався моїми тепер «альбомними», а раніше «надзвичайними» віршами. На зміну його погляду зложилися: сталість моїх поглядів + особисті порахунки К-кого зі мною.

І ось, в той час коли мені тут дихати не дають за мою «непричепність», Ви, мій товариш по «Вістнику», ухнули цей фейлетон, де робите мене причіпкою Лівицької, що є милою несподіванкою для всіх них, але великою прикрістю для мене. Оце зветься — підтримали! Цього вже мені було забагато, а головне — незрозуміло.

З Лівицькою ми, дійсно, товаришували, доки і вона належала до «Вістника». Та це нічого не значить. Про якесь її тягнення мене — не може бути й мови! Запевняю Вас, що Крижанівський не приятелював ні з Хвильовим, ні з Гоголем, ні з Гамсуном і Арцибашевим, але це не перешкоджає йому наслідувати їх безбожно, як не перешкоджає тягнутися за Лепким і Рудниць-ким, з якими він теж не приятелює.

У Лівицької не позичала ніколи ні її стилю, ні її поглядів. Тематика? Подібна є лише остільки, оскільки ми обидві є жінками. Поза тим її еротика є мені так само чужа, як їй моя. О, chevalier Антонич! Чи Ви бачили в моїх віршах такий червоний шал і таку шкарлатну пристрасть?! Чи ж у мене попеліє хтось «в грі любовній»?