Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

Загін швидко наближався. Знову воїни, знову у чорній формі, отже, люди правителя. Чоловік, що скакав першим, зупинив коня, не доїжджаючи до людей, що завмерли на вершині, кількох кроків, спішився, наблизився і шанобливо схилив коліно.

— Вітаю правителя! — голос незнайомця був чистий і дзвінкий, але говорив він із ледь помітним акцентом, якого Йорунн розібрати не змогла. — Ваше повернення радість для мене.

Хальвард спішився, підійшов до воїна, підняв його і міцно обійняв. «Вони ж друзі, – раптово усвідомила Йорунн. — І, схоже, дуже близькі».

— Ми чекали на вас ще вчора, ви затрималися, — у тоні новоприбулого ковзнув докір. — Я почав хвилюватись. Майже — синьо-зелені очі його посміхалися. — Сестра виснажила мене питаннями, куди ви зникли. Але я бачу, поїздка не була марною? — він розглядав Йорунн, ніби оцінюючи її.

Щоки дівчини раптово спалахнули від сорому: вона відчула себе товаром на ярмарку, дивовижним звірятком, привезеним здалеку на забаву глядачам. Йорунн гордовито підняла голову і застигла в сідлі, немов статуя.

— У якомусь сенсі не марна, ти маєш рацію, — задумливо промовив Хальвард. Потім повернувся до Йорунн. — Я хочу представити тобі свого найближчого соратника та друга: Ульф Ньйорд, Чорний Вовк, командир армії Недоре, Міати та Зелених островів.

Ульф притримав привід коня Йорунн і подав їй руку, щоб допомогти спуститися, але та не ворухнулася. Тоді Ульф раптово схопив дівчину за талію і спритно стягнув її вниз. На секунду їхні обличчя виявилися зовсім близькими, і Йорунн ледь не відсахнулася від пекучого погляду. Лише одна мить — і Ульф поставив її на землю, схилившись у глибокому поклоні.

— Невже я опинився в немилості у такої прекрасної пані?

— Я не давала дозволу торкатися себе, — різко відповіла вона.

— Перепрошую, — схилив він голову набік, на обличчі застигла посмішка. — Боюсь, мої манери більше підходять для війни, ніж для ввічливих знайомств, до того ж стриманість — не найсильніша моя риса. Але що маємо, то маємо, — він розвів руками, — певен, що згодом ви звикнете.

— Облиш її, Ульфе, — раптом втрутився Хальвард. — Вона ще не звикла до наших звичаїв і судить про нас лише за короткими зустрічами, які, треба визнати, вийшли не найвдалішими.

Ульф ще раз глянув на тонку фігурку. Зітхнув.

— Гарненька, хоч і дівчисько ще зовсім. Думаю, ми зможемо досягти непоганих результатів, але мені потрібен час.

— Не дуже радій: ще нічого не вирішено, — голос Хальварда був рівний, зовсім без емоцій. — І не лякай нашу гостю завчасно. Що шпигуни імператора?

— Щиро вірять, що ти ось-ось повернешся з поїздки прикордонними фортецями.

— Непогано. Нема чого давати привід для чуток. Принаймні поки що, — він кинув на Йорунн короткий погляд і відразу відвернувся. — Дякую за обережність.

— Радий служити, — Ульф зобразив жартівливий уклін.

Хальвард тільки хмикнув.

— Їдемо, не хочу ночувати у полі.

Тепер мчали наче на перегонах. До столиці було вже зовсім близько, але несміливе весняне сонце зникло за горами, а чорні тіні довгими зміями поповзли по ущелинах. Йорунн намагалася не думати про те, що чекає на неї попереду. Навряд ці люди будуть відчувати хоч краплю симпатії та співчуття до неї, навряд чи побачать у ній людину, а не чергову можливість досягти своїх власних цілей. 

Можливо навіть, відпустити поводи й каменем упасти під копита коней, дозволивши голові розбитися об дорогу, було б не найгіршим рішенням. Ні страху, ні сорому, ні тривог, ні турбот, ні важких рішень. 

Тим часом загін вилетів на тракт, який широкою дугою обходив черговий пагорб, а потім, немов стріла, попрямував до високих воріт. Йорунн підвела очі й з подивом витріщилася на місто перед собою.

Столиця сяяла вогнями. Вони горіли вздовж дороги, тремтячи в низьких відкритих чашах. Мерехтіла і переливалася вся верхня галерея оборонної стіни. Широкі ворота, відчинені в очікуванні свого правителя, були прикрашені десятками ліхтарів. Висота стін здавалася Йорунн неможливою, але решта людей у загоні навіть не звернула на них уваги. Караульні та прості воїни біля воріт витяглися і завмерли, шанобливо вітаючи герцога. Деяким він кивнув у відповідь. А за стінами вище і вище по схилах гори тяглися нескінченні будинки та вулиці, величезний світ, наповнений життям і світлом.

Ніколи раніше Йорунн не бачила нічого подібного. Майже всі будинки було зведено з біло-сіруватого каменю і вкрито темно-синіми, майже чорними дахами. Різьблені фасади, кручені сходи, легкі мости, площі з фонтанами вражали уяву. В степу так не будували, та й на небагатьох зображеннях з прабатьківщини народу Хольда, такої краси не було. Йорунн не могла навіть подумати, яким красивим, легким та витонченим може бути камінь.

Загін підіймався все вище. Минув внутрішню стіну, що відокремлює ремісниче та торгове місто від спокійніших житлових районів. Звивистою дорогою піднявся до внутрішніх воріт, за ними розкинувся чи то маленький ліс, чи то просторий парк, освітлений ліхтарями. Широка дорога зміїлася серед могутніх дерев, гілки яких розчинялися в сутінках. Потім загін виїхав на широку площу, бруковану білим каменем. На іншому її боці Йорунн нарешті побачила мету їхньої подорожі: замок герцога Недоре. Він був таким же білим, як і решта будинків, але при цьому дуже високим, охоплював відроги гір широкими каскадами, по периметру йшла стіна, прикрашена зубцями та бійницями. Тонкі вежі прагнули самого неба. Грізний, величний і прекрасний витвір невідомих майстрів.

Коли герцог в'їхав у внутрішній двір замку, десь дзвінко заспівала самотня труба, у відповідь пролунав передзвін. Правителя сутінкових земель вітали вдома.

Вершники із задоволенням покинули сідла, слуги приймали коней, допомагаючи зняти сідельні сумки. Йорунн застигла нерухомо, не в змозі впоратися із собою. Думки плуталися та наскакували одна на одну. Раніше вона боялася, що її відвезуть у похмуру чорну фортецю, а тепер соромилася цієї краси, як маленька дівчинка, яка вперше потрапила на ярмаркову площу у святковий день. Її погляд зачаровано блукав від однієї вежі до іншої, ковзав по обличчях воїнів та слуг, багато з яких радісно вітали одне одного. В цьому замку панувало звичайнісіньке людське життя, звідкись примчали хлопчаки-конюхи та почали виводити коней. «Тут навіть діти живуть», — майнула думка і зникла, бо хтось торкнувся коліна дівчини.