Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

— Так чому ж у Корнелії немає сили чорного агату?

— Тому що моя сестра, володіючи сірою магією, не хотіла вчитися контролю. Не вміла чекати. Занапастила свою енергію чорнотою. Впустила в своє серце зло й ненависть. І важливо розуміти, що частина твого альтер-его завжди залишиться з тобою.

— Я розумію, що це все теорія. Однак на практиці зовсім інше. Я зрозуміла, що кожна людина наділена енергією. І в кожній людині вона завжди витрачається. Художники, музиканти, актори й письменники витрачають її на мистецтво та розвиток культури. Священники на віру. І всі разом витрачаємо енергію на емоції та почуття. Утім, маючи надприродну силу, зазвичай відьми чи відьмаки витрачають життєву енергію на добро чи на зло.

Далія всміхнувшись, кивнула й взяла онуку під руку.

— Ми не ідеальні. Утім, від нашого свідомого вибору залежить, яка наша буде дорога: звивиста чи ідеально рівна. І навіть по рівній дорозі можна впасти й боляче забитися. А потім звинувачувати весь світ у своєму падінні, не бачачи, що це лише твоя провина. Інколи звивиста дорога показує нам наші можливості та внутрішню силу. І чим більше ми падаємо, тим більше ми становимося сильнішими. Все в наших головах та думках, Міро.

Мирослава зупинилася й, відчувши тепло на кінчиках пальців, подумала про Христину. Було відчуття, ніби вона поряд і тримає її за руку. Ніби подруга передає їй свою енергію. Оглянувшись, захитала головою. Міра відчула раптове й пронизливе передчуття дежавю. Дівчина пам’ятала цю розмову з бабусею. Пам’ятала, як прогулювалися з нею по парку Володимирська гірка. Утім, зараз здавалося, ніби це ілюзія…

— Мирославо, ходімо! — сказала Далія і простягнула їй руку. — Йди за мною.

Міра простягнула до неї руку, але, помітивши чорні жили на її долоні, відсахнулася.

— Ні! — відступила.

— Міро...

Почувши голос Дем’яна та відчувши його дотик, покрутила головою. Вони стояли на верх­ній терасі Володимирської гірки неподалік альтанки. Звідси відкривалася панорама Дніпра та його Лівого берега. Міра, затамувавши подих, підняла голову й поглянула на небо. Воно було похмурим, і де-не-де чорні хмари розрізала блискавиця.

— Але… тоді була гарна й сонячна погода, — прошепотіла Міра, і її голос віддався відлунням.

Все довкола почало зупинятися, ніби при повільній зйомці. Згодом люди застигли й стали нерухомими. Чорні хмари згущалися над землею, і поряд із нею вдарила блискавиця. Міра знову відчула присутність магії. Однак ця магія належала матері. Дівчина, оглянувшись, побачила обличчя не бабусі, а Корнелії.

— Я сказала йди за мною! — закричала Корнелія.

Від її крику Міра закрила долонями вуха й впала на землю. Тіло забилося в агонії. Подих перехопило. До неї долинав голос Дем’яна, який просив прокинутися. Вона ніби перебувала між двома світами. Розплющивши очі, побачила над собою злісне обличчя Корнелії. І вона тримала в руках кинджал.

— Йди до біса! — крикнула Міра й силою відштовхнула Корнелію від себе.

Оглянувшись, побачила, що місто поступово почало зникати, а натомість бачила обриси своєї кімнати й портал. Піднявшись на ноги, побігла й стрибнула в нього.

Мирослава, розплющивши очі, закричала й миттєво опинилася в міцних обіймах Дем’яна.

— Кинджал. Я бачила в її руках… лезо, — прошепотіла.

Дем, нахмурившись, оглянувся й побачив, як Далія зблідла. До них підійшла Вікторія, і Дем’ян відсторонився. Вікторія, погладивши Міру за волосся, поцілувала її у верхівку.

— Кинджал. Я бачила в її руках… лезо, — повторила Мирослава й, відсторонившись від матері й намагаючись зосередитися, запитала: — Як я тут опинилася?

— Матір Христини Лідія зателефонувала й сказала, що ти в них вдома, — промовила Вікторія, і по її щоках потекли сльози. Мирослава витерла сльози зі щік матері, і Вікторія додала: — Ти весь час була без свідомості.

Мирослава обійняла матір і, поглянувши на бабусю, промовила:

— І чим більше ми падаємо, тим більше ми становимося сильнішими. Все в наших головах та думках.