Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Килина поставила біля стіни рогач, витягши з пічки баняк із борщем, і застигла на місці, бо зі спини почула:

— Мамо…

Цей голос вона впізнала би з тисячі, та що там із тисячі! Вона б його впізнала будь коли і будь де! Але як упізнав цей голос Данилко? Він ще був зовсім маленьким, коли Марію забрали. Як?

— Мамо!!! — вереснув, наче щеня, якому випадково прищемили хвоста у дверях чи необачно наступили на лапу, голосом високим та пронизливим, — мамо! Тату!!! Москалі віддали маму!!!

***

Потяг пролетів станцію, і за вікном знову запанувала пітьма. Рівномірно постукували колеса, погойдувало вагон. У купе було душно, провідниця вочевидь передала куті меду з опаленням.

— Мария! Как вам, не жарко? Может, купе проветрим? Я в такой жаре и не усну, наверное…

— Можна і провітрити… Хоча мені подобається, коли тепло, але тут і справді занадто, — не розплющуючи очей, відповіла попутниця.

Петро Миколайович прочинив купейні двері, стало трохи свіжіше.

— Не холодно?

— Ні, дякую.

— Не за что…

“Может, к проводнику сходить, попробовать место поменять? — раптово подумав Петро Миколайович, — вроде как еще не очень поздно… ”

Він вийшов з купе та притулився чолом до темного холодного вікна. “А таки схожу… ” — і пішов по коридору, похитуючись разом з вагоном.

Провідниця сиділа у службовому купе та читала книжку.

— Извините…

— Прошу, пана?

— Нельзя ли мне перейти в другое купе? Может быть, у вас есть где-нибудь свободное место? Желательно, на нижней полке?

Провідниця на мить замислилася:

— Даруйте, пане, немає.

— Очень жалко…

— Вам щось заважає?

— Нет, ничего. Извините ещё раз.

— Прошу…

“Может, это и к лучшему, — подумав він, — ведь просила дочка… Нет, внучка… Как ее? Леся? Вроде Леся… позаботиться… Пока брат в Киеве придёт… Да… И ехать надо, и деваться некуда!”

Він повернувся у купе хвилин за двадцять. Марія вже лежала, поклавши руки поверх простирадла і прикривши очі. Подумав, що сусідка спить і незадоволено поморщився: не встиг перевдягнутися. Знімати штани в присутності жінки не хотів. Марія наче прочитала його думки:

— Перевдягайтеся, я відвернуся. Все одно я вийти не можу.

— Спасибо. Можно подумать, что вы читаєте мысли…

Марія повернулася обличчям до стіни. Петро Миколайович витяг із сумки спортивний костюм, поспіхом перевдягнувся, вимкнув світло та розтягнувся на полиці. Спати було зарано, але й робити було нічого. На столі щось тихенько дзенькало і це дратувало. Він навпомацки знайшов вимикач світильника, сів та глянув на столик: склянка з-під чаю і недопита пляшка коньяку стояли надто близько.

— Не спиться? — запитала попутниця.

— Нет.

— Тоді дайте відповідь. Тільки спокійно, без серця… От нащо ви прийшли до нас у тридцять дев’ятому?

— Мы воссоединили Украину. Разве не так? Разве была бы сейчас Украина в таких границах?

— Петре Миколайовичу, не брешіть! Ви не возз ’єднували Україну, а розширювали територію СРСР. А з ким ви возз’єднали Литву? Латвію? Естонію? Точнісінько так само ви загарбали й Західну Україну. І доки цього не зрозумієте, доти будемо розмовляти, наче двоє глухих. Ми були іншими, ми були не совєтизованими українцями, розумієте? І хотіли жити самі! Без Польщі, без Москви чи Берліна.

В її словах бувалий енкаведист відчув правду, але щось йому заважало погодитися зі старою жінкою, на ім ’я Марія. Він наморщив чоло, намагаючись здогадатися, у чому ж справа, і нарешті зрозумів:

— Наверное, вы правы… Но тогда и вы должны понять, что никто не уполномочивал вас говорить от имени всей Украины. Мы ещё слишком разные…

— Ще? — перепитала Марія.

— Да, ещё, — відповів попутник, — время лечит всё. Вот скажите, — загорівся він новою ідеєю, — разве кто-то рвёт сейчас друг другу глотки по поводу войны с Наполеоном? О-го-го, когда это было… Так же будет и с этой войной. Когда-нибудь всё уляжется и всё это сделается просто фактом. Без всяких эмоций. Просто фактом. И наши внуки, а может, и правнуки, не будут уже такими разными, а? Факт — он и есть факт, рви на себе рубашку, или не рви!

— І не будуть кликати один одного западенцем чи москалем… — погодилася Марія, — однак мова буде одна — українська!

— На тебе! Говорили-балакали…

Потяг рівномірно стукав колесами, вагон легенько погойдувало. Марія мабуть заснула, лежачи обличчям до стіни, а Петро Миколайович все сидів біля столика та розмірковував, дивлячись у темне вікно.

“Мы такие разные… А купе одно — и нужно ехать, а места поменять не получается. И все-таки надо ехать, что ж тут поделать?”

— Треба жити… — раптом пробурмотіла Марія уві сні.

Петро Миколайович кинув погляд на жінку, що спала.

— В самую точку…

Примечания

1

Згідно з таємними протоколами, які були підписані в рамках Пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року, лінія кордону між Німеччиною та СРСР була встановлена по річках Нарев, Сян та Вісла

2

У Тамбові, у 1921 році вибухнуло повстання селян, з великим трудом придушене регулярними частинами Червоної армії на чолі з командармом М. Тухачевським.

3

У 1938 році Виконком Комінтерну прийняв постанову про розпуск Компартії Польщі, а разом з нею і Компартії Західної України та Західної Білорусії. Приводом стало звинувачення, немов би до керівництва у тих партіях прийшли фашистські агенти. Майже усі члени КПЗУ, котрі опинилися на теренах СРСР, були репресовані. Багато з тих, хто залишився у Західний Україні, репресовані вже після приєднання краю до СРСР.

4

Текст Декалога взято з книги Я. Сватка «Життя на грані двох світів», Галицька видавнича Спілка, 2006 р.

5

Усі факти взято з сайту http://www.hrono.ru/sobyt/1921zy.html

6

21.10.1933 вісімнадцятирічний студент Львівського університету М. Лемик застрелив начальника канцелярії консульства СРСР Майлова, а потім здався поліції, зробивши заяву, що помстився більшовикам за штучний голодомор в Україні. Акцією керував особисто С. Бандера, а план розробив Р. Шухевич.

7

Робітничо-селянська червона армія

8

Порядок денний першого засідання президії Тернопільського облвиконкому від 20.12.1939 року.

9

Порядок денний першого засідання президії Тернопільського облвиконкому від 20.12.1939 року.

10

Після окупації