Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Будьмо, Ґвендолін! До речі, сьогодні рівно два тижні, як ми познайомилися, ну, принаймні якщо рахувати з моєї точки зору. Моє перше враження про тебе, на жаль, було не найкращим. Та проте ми стали друзями, еге ж?　

Атож, ще б пак! Я скуштувала вина і мовила:　

— Під час тієї першої зустрічі ви мене мало не задушили. — Я зробила ще один ковток. — Тоді я думала, що ви вмієте читати думки, — сміливо сказала я. — Але я, мабуть, помилялася.　

Граф засміявся.　

— Ну, мені до снаги вловити основний напрямок думок. Одначе мої здібності зовсім не магічні. По суті, кожен цього може навчитися. Я ж уже розповідав тобі про свій останній візит в Азію, де я перейняв мудрість і вміння тибетських ченців.　

Так, щось таке він казав. Але я і тоді не дуже прислухалася. Мені й зараз було важко сприймати його слова.　

Раптом усе з його вуст зазвучало спотворено, іноді дуже розтягнуто, а деколи з наспівом.　

— Що це… — промимрила я. Перед моїми очима впала рожева полуда, яка ніяк не розходилася.　

Граф урвав свою промову.　

— Голова наморочиться, еге ж? А тепер ще й губи злипаються, правильно?　

Так! Як він це знав? І чому його голос зненацька задеренчав? Я дивилася на нього крізь дивну рожеву полуду.　

— Не бійся, крихітко, — сказав він. — Невдовзі це минеться, Ракоці обіцяв, що боляче не буде. Ти просто заснеш, іще перед судомами. 1, якщо пощастить, не прокинешся, поки все не скінчиться.　

Я почула сміх Ракоці. Він лунав як регіт привидів у кімнаті жахів.　

— Чому… — я хотіла щось сказати, але губи враз заніміли.　

— Тут нічого особистого, — холодно мовив граф. — Але для реалізації моїх планів, на жаль, я мушу тебе вбити. Так визначило Провидіння.　

Я хотіла дивитися, та несила було тримати очі розплющеними. Підборіддя впало на груди, голова схилилася набік, і очі нарешті заплющилися. Мене огорнула пітьма.　

«Може, я цього разу й справді померла», — промайнуло в мене в голові, коли я оговталась. Взагалі-то я уявляла собі янголів не маленькими голими хлопчиками, у яких, крім кругленьких опецькуватих животиків, є лише дурнувата посмішка, як у цих-от, що грали на арфах. Ці були намальовані на стелі. Я знову заплющила очі. Горло так пересохло, що я ледве глитнула. Я лежала на твердій поверхні й почувалася страшенно виснаженою, ніби ніколи вже не зможу рухатися.

Десь за правим вухом я почула якийсь гучний звук. Це був похоронний марш із «Загибелі богів»[68], улюбленої опери леді Арісти. Я не могла впізнати голос, який так вільно імпровізував цю музику. А подивитися, кому він належав, я теж не могла, бо несила було розплющити очі.　

— Джейку-Джейку… — озвався голос. — Я не думав, що саме ти мене викрив. Але зараз уся твоя медична латина тобі не допоможе. — Голос хихикнув. — Бо, коли ти прокинешся, тут мене й близько не буде. У Бразилії дуже добре о цій порі року, ти ж знаєш. Я жив там з 1940 року. А ще непогано в Аргентині та Чилі, — голос урвався і насвистів ще трохи з ваґнерівської мелодії. — Мене завжди вабить Південна Америка. До речі, у Бразилії найкращі у світі пластичні хірурги. Це вони звільнили мене від навислих повік, орлиного носа і другого підборіддя. Тому я, на щастя, не схожий на власний портрет.　

Мої занімілі руки та ноги почали оживати. Але я не давала того взнаки. Ліпше було трохи полежати непорушно.　

Голос розсміявся.　

— Але навіть якби хтось і впізнав мене тут, у Ложі, — продовжив він, — я впевнений, що нікому б не вистачило кебети зробити правильні висновки. Крім цього уїдливого Лукаса Монтроза. Ще трохи — і він би мене викрив… Ох, Джейку, і навіть ти не зрозумів, що він помер не від серцевого нападу, а від підступних методів містера Марлі-старшого. А все тому, що ви, люди, завше бачите тільки те, що хочете бачити.　

— Ти поганий дядько! — позаду мене хтось боязко пискнув. Маленький Роберт! — Ти зробив боляче моєму татові!　

Я відчула віяння холодного вітерцю.　

— Що ти зробив із Ґвендолін?　

Ага, що? Гарне питання, і чому ніде не чути Ґідеона?　

Щось брязнуло, клацнув замочок валізи.　

— Завжди готовий до справи Вартових! Врятувати людство від усіх хвороб — сміх та й годі! — Хтось пирхнув. — Так наче людство на це заслуговує! У будь-якому разі ти вже не допоможеш Ґвендолін.　

Голос рухався кімнатою, і я мало-помалу усвідомлювала, з ким я маю справу, ледве в це вірячи.　

— Вона мертва, як той лабораторний щур, над якими ти проводиш досліди, — голос тихо захихикав. — Це, між іншим, порівняння, а не метафора.　

Я розплющила очі й підвела голову.　

— Але ж це можна використовувати і як символ, га, місто ре Вітмен? — запитала я і зараз же пошкодувала, що озвалася.　

Ґідеон як крізь землю провалився! Тільки доктор Вайт лежав непритомний на підлозі недалеко від мене, його обличчя було сіре, як і його костюм. Маленький Роберт сидів біля його голови.　

— Ґвендолін.　

Зрештою, треба визнати, що містер Вітмен не закричав від шоку. І взагалі не виявив жодних емоцій. Він просто стояв під портретом графа Сен-Жермена, тримаючись за валізу на коліщатках, із сумкою для ноутбука, і дивився на мене. Вдягнений в елегантне сіре пальто з шовковим шарфом, він підняв на волосся сонцезахисні окуляри, наче був таким собі Бредом Піттом на пляжному відпочинку. Він анітрохи не скидався на графа на портреті вгорі.　

Я сіла якнайстатечніше (пишна сукня трохи все ускладнювала) і помітила, що досі лежала на столі. Містер Вітмен цмакнув язиком, зиркнув на годинник і випустив з рук валізу на коліщатах.　

— Як же все це прикро! — мовив він.　

Я не змогла стримати усмішки:　

— Та ви що?

Він підійшов ближче і блискавично вихопив з кишені пальта маленький чорний пістолет.　

— Як таке сталося? Невже Ракоці недостатньо настояв напій?　

Я похитала головою. Містер Вітмен насупився і спрямував пістолет мені в груди. Я хотіла засміятися, але тільки засопіла.　

— Хочете спробувати ще раз? — таки запитала я, намагаючись сміливо дивитися йому в очі. — Чи ви, нарешті, зрозумієте, що не можете мені зашкодити?　

Ха! Наш план таки спрацював! Якби ще тут з’явився Ґідеон, я почувалася б набагато краще.　

Містер Вітмен погладив голене підборіддя й замислено подивився на мене.