Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Коли по закінченні мисливського сезону «Магдалена» поверталася в рідний порт Торнсборг, Руал не жалкував, що вирушив у цей рейс. Він не змарнував часу.

Зустріч з братами була тепла, хоч вони ледве знаходили спільну мову. Антоній і Леон вже не думали про море, один і другий тепер працювали на суші, обзавелися сім'ями. Тільки Густав не міг розстатися з морем і досі ще плавав.

— Чи не пора вже нарешті й тобі серйозно подумати про майбутнє? — казали меншому братові Антоній і Леон, — Тобі вже двадцять три роки. На морі ти не зробиш кар'єри, якщо почнеш у такому віці плавати юнгою. Довгий це шлях і важкий.

Руал охочіше розмовляв з Леоном, який хоч і вважав його в душі диваком, але не виказував цього.

Щиро, з розкритими обіймами привітала Руала вірна Бетті. Він залишився для неї малим хлопцем, приятелем Свена, сиротою, позбавленим материнської опіки. З таємничою міною на обличчі вона шепнула йому:

— Маргарет і досі розпитує про тебе. Ну, знаєш, та твоя симпатія. Не кривись, це гарна дівчина, працьовита. Чи не знайшов би ти вільної хвилинки, щоб побачитися з нею?

Та в Руала не було часу думати про Маргарет. «…Життя — це гонки, — записав він у щоденнику. — Нансен досяг уже берегів Азії і від Новосибірських островів попрямував вільним від криги морем на північ. Коли ж нарешті настане моя черга? Треба якнайшвидше навчитися водити судно і вирушити в експедицію, поки на географічних картах ще є білі плями».

Минуло два роки. Про експедицію Нансена немає ніяких вістей. У газетах і журналах почали з'являтися передруки статей найвидатиіших полярних спеціалістів світу, тих, хто пророкував Нансену поразку. Мов зграя круків, щоразу сміливіше, щоразу настирливіше пригадували кореспонденти зловорожі віщування, ніби прагнучи заздалегідь підготувати громадську думку.

Тепер і в Крістіанії немало було людей, які базікали: «Звичайно, ми з самого початку бачили, до чого йдеться, але не хотіли каркати, коли всі з таким надмірним захопленням…» І так далі.

Одначе були й такі, що стійко захищали Фрітьофа і, набравшись терпіння, не втрачали надії. До них належав і Руал. Тепер він плавав під різними прапорами, прагнучи добре навчитися іноземних мов. «Будь-яка людина вміє не так уже й багато, і кожне нове вміння завжди їй може знадобитися», — казав він не раз.

Берези знову вкрилися ніжною весняною зеленню, з-під зотлілого листя пробивалися перші стебельця трави, навколишні гаї заголубіли ніжними пролісками, коли молодший Амундсен вирушав у черговий рейс. Цього разу на англійському мисливському судні «Уатборг». На ньому була вільна тільки одна посада — пекаря. Щоправда, Руал не мав ніякісінького уявлення про цю нелегку роботу та й інтересу до неї теж, але й тут не зрадив себе, вирішивши: «Все може колись пригодитися».

Несприятлива погода надовго затримала судно в невеличкому порту Грімсбі, поблизу Гулля. На його борту не нудився лише один член команди — Руал Амундсен. Він накупив у портовій букіністичній крамниці книжок про знамениті подорожі Франкліна, а також тих сміливців, які вирушили на пошуки його експедиції, що загубилася в льодах Арктики.

Щовечора, коли всі, хто був вільний, сходили на берег і Руал залишався сам в опустілому кубрику, він при тьмяному світлі лампи поглинав сторінку за сторінкою.

— Чому ти не пішов з нами? Віскі тут на славу і дешевше за воду, — хвалилися йому товариші, повернувшись пізно вночі на судно.

— Дівчата тут чудово танцюють і такі милі та не горді, як ніде…

Руал неохоче відірвався від книжки, не розуміючи, чого вони, власне, хочуть від нього і звідкіля взялися.

— Була у нас сутичка з американцями. Дали вони нам доброї прочуханки. Ось де пригодилися б твої сталеві кулачиська.

Руал слухав матросів і безтямно дивився на свої руки, що тримали книжку. Він відчував, як їх обпікає мороз, вопи аж задерев'яніли від холоду. Він усе ще переживав тяжкі муки разом з героями книги. Йому здавалося, що він був з ними на судні, розтрощеному натиском криги, як і вони, жадібно дивився на останній сухар, котрий треба було розділити між усіма, і від голоду йому корчило живіт.

— Руале, отямся та покинь к бісу ці заяложені книжки, а то збожеволієш!

— А може, ти тут хильнув наодинці? Щось у тебе очі теє…

— В наступному порту силоміць заберу тебе, друже, на берег, — пообіцяв йому котрийсь. — Книжка не вовк, у ліс не втече.

— Сам іще пошкодуєш, що не погуляв, коли ми цілими місяцями пливтимем у відкритому морі, — підхопив інший.

— Загаси, Руале, нарешті ту блимавку, завтра, тільки-но розвидниться, знімаємося з якоря, — вигукували підхмелені матроси, стягуючи з себе чоботи.

Руал, мов автомат, не сказавши й слова, задмухнув світло, вхопив штормовий ліхтар і вискочив з кубрика на палубу. Тут, сховавшись за трюмовим люком, він знову вп'явся очима в книжку, від якої віяло холодом.

Наступного дня, на світанку, судно залишило берег Англії. За стерном стояв Руал. Він точно тримав курс, але на сірому пустельному горизонті йому все ще ввижалися «ті» люди — з книги, а на здиблених хвилях гойдалися «ті» кораблі.

Читаючи розповіді про п'ятдесят вісім експедицій, що протягом останнього півстоліття безуспішно намагалися здобути прохід з Атлантичного в Тихий океан уздовж канадського узбережжя через північний дах світу, Руал дошукувався причин їхніх невдач. Йому здавалося, що керівники цих виправ припускалися помилок, яких можна було легко уникнути, і поступово у нього визрівав власний план. «Чого вони вирушали в подорож на величезних кораблях з численними командами, на які не настачиш провіанту? — писав він. — Поміж сотень і тисяч острівців і скелястих мілин Канадського