Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Бачу, Руале, ти посадиш нас на яку-небудь скелю. Марш на койку. Певне, знову просліпав цілу ніч над книжкою? — почув він раптом буркотливий голос шкіпера і, присоромлений, віддав йому стерно.

«Знову два молодих лижники загинули в горах. Це вже третій випадок за цю зиму». Під таким заголовком було вміщено кореспонденцію на перший сторінці газети «Моргенбладет» у середині січня 1896 року.

«Двоє молодих людей, Леон і Руал Амундсени, вирушили з дому на різдво, маючи намір перейти через Хардангерське плоскогір'я. Востаннє їх бачили на фермі Моген над озером Мйос, звідки, не зважаючи на пересторогу господарів, вони направилися на західний край плоскогір'я, до садиби Гарен. Цю пустельну місцевість, перетяту ущелинами і пасмами гір, ніхто досі ще не наважувався перейти взимку. Вона зовсім безлюдна. Викликає занепокоєння те, — повідомляли кореспонденти, — що, вийшовши два тижні тому з Morena, молоді лижники досі не прибули ще в Гарен. На пошуки їх в найближчий час мають вирушити рятувальні групи…»

Протягом двадцяти двох днів імена мандрівників не сходили з газетних шпальт.

На цей ризикований похід намовив Леона Руал — невпокійлива душа родини Амундсенів. Це мав бути перший тренувальний марш перед справжньою полярною експедицією. Брати готувались до нього довго. Руал старанно підбирав спорядження на зразок того, яке мала експедиція Нансена. Ясенові лижі з ремінним кріпленням, просторі чоботи, що не муляли ніг, вовняна білизна, шкарпетки й куртки, обшиті брезентом штани, накидки з каптурами, під які поверх круглих вовняних шапочок надівалися хутряні шапки. По дві пари рукавиць — вовняних та хутряних. Спальні мішки було пошито з оленячих шкур. Сухарі, кілька плиток шоколаду, трохи масла, гороховий суп у порошку і кілька коробок сушених овочів спакували в два непромокальні брезентові ранці. Спорядження доповнювали компаси, барометр-анероїд, термометр і детальна карта місцевості.

Руал, звичайно, обрав найважчий, неходжений маршрут — від підніжжя Хандаргерського плоскогір'я через засипаний снігом гірський перевал Телемарка. Лише після чотирнадцятиденного походу братам трапилася невеличка самітна хатина. Вони постукали у вікно. Господар довго випитував їх крізь замкнені двері, хто вони, звідки, чого і куди йдуть цим пустирищем, а коли нарешті зважився відчинити, мандрівники побачили перед собою бороданя з недовірливим виразом обличчя і рушницею у руці.

— Нагнали ви на мене добрячого страху, — сказав він, вислухавши лижників. — Я був певен, що це якісь волоцюги, котрі хочуть повбивати нас. Або самогубці. Бо ж тільки той, хто шукає собі смерті, наважиться блукати о такій порі в цій пекельній місцевості. Взимку через неї ніколи ніхто ще не проходив.

— Саме тому ми й прийшли сюди! — запально вигукнув Руал. — Що значить для доброго лижника сотня кілометрів? Ми подолаємо їх за кілька днів. Це чудова розминка.

— Як хочете. Однак пам'ятайте: я попереджав вас. Якщо вже наполягаєте на своєму, то хоч переночуйте у нас. Хата тісна, але для гостей завжди знайдеться місце. Он там біля грубки вам буде найтепліше.

Господар подав знак своїм невісткам, і одна з них звільнила гостям місце й дістала вівсяну перепічку, а друга налила у великі олов'яні миски підігріте пиво.

Вночі розгулялася хуртовина. Дев'ять днів і дев'ять ночей хатинка тріщала й стогнала під натиском вітру, ніби ось-ось мала розвалитися. Господар ще раз намагався відрадити молодих людей, які викликали в нього симпатію, од їхнього шаленого заміру. Леон уже ладен був повернутися до Крістіанії, але Руала ніщо не могло переконати.

— Чого варта людина, яка легко зневірюється і відступає. Треба перебороти в собі страх. Це чудове випробуання сили волі, — вперто відповідав він на несміливе прохання Леона повернути назад.

— Будьте обережні! — сказав їм на прощання хазяїн, коли вщухла хуртовина. — Кажуть, по ночах тут влаштовують шабаш злі духи. Шкода було б вас.

— Ми не віримо в чортовиння, — поблажливо усміхнувся Руал, дякуючи за гостинність.

Ішли цілий день. Надвечір почали збиратися важкі хмари, заволікаючи зоряне небо. Незабаром рвучкі подмухи вітру перейшли в ураган. Не встигли занепокоєні брати й оглянутись, як закрутила хуртовина, кидаючи їм в обличчя снігом.

«Під таку хурделицю нам пощастило знайти пастушу хижку, та раділи ми з того недовго, — писав пізніше Руал. — Щоб дістатися до неї, мусили відкидати високий сніговий замет, працюючи лижами, як лопатами, а потім голими руками відривати дошки, прибиті великими цвяхами на дверях… В хижці було трохи нарубаних сухих дров, але ми довго не могли розвести вогонь, хоч перед цим, видершись на слизький дах, я скинув важку дошку, якою було накрито комин.

…Закляклі від холоду, оповиті клубами диму, що виїдав очі, ми розпачливо дивилися на ліниві язички полум'я спиртівки, на якій стояв казанок зі снігом, що поволі танув. Так ми добували воду.

…На дві доби затримала нас хуга у благенькій хижці. На щастя, ми знайшли в кутку мішечок житнього борошна. Воно дуже пригодилось, бо ми, не передбачаючи такої вимушеної зупинки, замало взяли з собою харчів. Житня затірка хоч і не смакувала нам і не була поживна, все-таки затамовувала голод».

Вночі Леон, зовсім закоцюбнувши, довго перевертався з боку на бік, доки зважився нарешті шепнути:

— А може, таки вернемося? Ми ще недалеко відійшли від ферми Моген.

Та Руал не вважав навіть за потрібне відповідати на це питання.

Хуртовина вляглася так само несподівано, як і почалась.

«…Перш ніж вирушити далі, до садиби Гарен, ми повинні були точно визначити напрямок руху, оскільки на західних схилах плоскогір'я було тільки два спуски в долину. Не встигли ми