Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Наступна ніч, проведена під відкритим небом, далася нам узнаки ще більше. Перед тим як залізти у спальні мішки, ми поклали обидва ранці з провіантом у ногах, застромивши поряд лижі й палиці. Відволожені всередині спальні мішки мало давали тепла, а температура знову стала раптово падати. Я прокинувся вночі напівзадубілий, виліз з мішка, щоб розім'яти закостенілі ноги і ковтнути спирту, щоб трохи зігрітися. Довго нишпорив у темряві, поки намацав нарешті лижну палицю. Ранців з продуктами не знайшов. Даремно ми з переляканим Леоном перевертали кучугуру снігу. Лижі й палиці були на місці, а їжа зникла. Цілих три години розгрібали ми руками сніг довкола, і все марно. І досі мені невтямки, — розповідав через багато років Руал, — куди поділися ранці з продуктами. Не злі ж духи їх забрали! Одначе хто?»

«Наше становище з тяжкого одразу перетворилося на катастрофічне. За всяку ціну треба було якнайшвидше добутися до найближчої оселі, бо нам загрожували тепер не тільки холод, а й голод. Щодуху мчали ми на захід, сподіваючись ще завидна досягти краю Хардангерського плоскогір'я. Та й цього разу нам не усміхпулося щастя. Знову повалив сніг. За кілька кроків нічого не було видно».

— Напевне, правду казав той старий. Заповзялась-таки на нас якась нечиста сила, — скаржився Леон.

— Не мели дурниць! — обірвав його Руал, та за хвилину сумовито сказав: — Нічого не вдієш, доведеться таки вертатися в Моген. Та не радій, глупаче! Для мене це тяжка поразка.

«Ніч ми вирішили перебути за якимсь скельним виступом, — згадував Руал. — Змокли до рубця. Хутряні спальні мішки також не встигли просохнути. Проте ми сподівалися трохи відпочити. Навчений досвідом попередньої ночі, я вирішив запровадити деяке удосконалення: вирив у снігу глибоку печеру і заліз у неї, втягнувши за собою спальний мішок. Тут було затишно, жоден подмух вітру не досягав сюди. Опівночі я прокинувся; лежав на спині, прикривши рукою очі. Мені було незручно, і я хотів перевернутися на бік — та де там: не міг навіть поворухнутися… Я був заживо похований!.. Волосся у мене стало сторч. Видно, вдарив міцний мороз. Сніг, яким замело вихід з печери, затвердів, і мене таким чином замурувало в ямі. Не допомогли ні розпачливі вигуки, ні шамотання. Мене охопив жах. «Леон, мабуть, у такій самій скруті!» — подумав я у розпачі. Незабаром я перестав кричати, бо не було чим дихати. Відчайдушпим зусиллям волі намагався опанувати собою. Та, не знаю, з якої причини — через нестачу повітря чи ще через щось, — я врешті знепритомнів…»

Отямившись, Руал почув над собою якесь шарудіння. Може, це Леон шукає його? Чи ж знайде? Схвильовано став прислухатися. Не хотів навіть думати, що брат може запізнитися з своєю допомогою, — повітря ставало дедалі менше і дихати — усе важче.

«Я був такий змучений, що не мав уже сил викопати, як Руал, яму в снігу. На щастя! — розповідав згодом Леон. — Прокинувся я від нестерпного відчуття голоду і холоду. Виповз із спального мішка і не побачив ні Руала, ні ями, яку він собі викопав, — усе засипано снігом. У мене мурахи побігли по спині. Минулої ночі щезли мішки з харчами, а цієї — пропав брат. Я почав гукати його, кидаючись на всі боки. Але довкола було пустельно й тихо, як у могилі. Випадково в сірих сутінках я помітив кілька ворсинок оленячого хутра, що стирчали із снігу. Спальний мішок Руала! Не перестаючи гукати, я заходився довбати лижею твердий, заледенілий сніг, розривав його руками, прислухаючись, чи не обізветься брат, але звідти не долинало ні звуку. Минули три довгі години, поки я вирятував Руала, вишарпнув його з тієї могили… Ці три години, доки житиму, не забуду».

«Хоч обидва ми ледве трималися на ногах, — згадував потім Руал, — а проте вирішили одразу ж, не відпочиваючи, тікати з цього заклятого місця. Мовчки брели, насилу пересуваючи ноги. Напрямок нам указували зірки, що замерехтіли на прояснілому вже небі. Раптом Леон зник з-перед моїх очей, ніби його поглинула земля. Я впав на сніг, збагнувши, що він міг звалитися в льодову ущелину. Через деякий час почув його розпачливий крик: «Стій! Прірва!» Він упав, бідолаха, з висоти майже четвертого поверху, але не потерпів, бо спальний мішок на ного плечах пом'якшив удар.

Уже чотири доби ми ріски в роті не мали і майже вибилися з сил. Леон зовсім ослаб і вперто повторював, що не ступить далі й кроку, наполягав, щоб я залишив його і йшов сам шукати допомоги. Я, звичайно, не погодився. Під вечір ми натрапили на якийсь пастуший курінь. Зарившись глибоко в сіні, заснули мов убиті. Тільки-но розвиднілося, я перший зірвався на ноги і вийшов оглянути місцевість, сподіваючись знайти якусь оселю. Брат був надто кволий, і я не став будити його. За кілька годин помітив віддалік якогось чоловіка на лижах і почав кричати. Той оглянувся і кинувся тікати щодуху. Я не міг догнати його, кликав, благав, щоб зупинився. В моєму голосі, певно, було стільки розпачу, що він зрештою обережно під'їхав ближче і зупинився на відстані, такий переляканий, ніби здибався з нечистою силою.

Я довідався, що ми перебуваємо лише за кілька годин ходьби від Могена.

Коли ми нарешті добулися туди, нас чекала прикра несподіванка. Люди, що недавно так привітно приймали нас, тепер були незворушні, мов камінь. Я не міг зрозуміти причини цієї зміни. Чим ми завинили? Та, ненароком глянувши у дзеркало, все відразу збагнув. Ми були ніби почвари. Виснажені, вкриті густою щетиною обличчя втратили людську подобу, глибоко запалі очі гарячково блищали. Ми були зовсім не схожі на тих двох симпатичних молодиків, котрі вісім днів тому покинули їхню гостинну господу…»

Бородатий хазяїн, сумовито дивлячись на братів, не міг утриматися від гіркого докору:

— Сподіваюся, це буде для вас добра наука на майбутнє.

— Присягаюся, що ніколи в