Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

— Так, якщо можна, — відповіла я, відчуваючи, як цікавість переплітається зі страхом.

— Ти, напевно, думаєш, що в мене є сім’я, діти. Але в мене немає дружини і дітей. Я все своє життя присвятив творчості.

Олександр почав свою розповідь. Його слова звучали, наче музика, захоплюючи мене у світ його спогадів. Він говорив про те, як став музикантом, як співав на різних заходах і багато подорожував. Його очі блищали, коли він показував фотографії з концертів і подорожей, відкриваючи переді мною своє життя, сповнене пригод.

Я дивилася на ці знімки і бачила, як багато у нас спільного. Його розповіді були сповнені тепла і любові, і я відчула, що він справді піклується про мене, навіть попри те, що ми були розділені стільки років. Я зрозуміла, звідки в мене такий потяг до музики і співів. Це було мов пробудження частини мене, яку я давно забула.

Несподівано Олександр взяв гітару і почав співати одну зі своїх пісень. Його голос, сповнений емоцій, наповнив невелике кафе. Люди зупинялися, слухали, аплодували. Кожна нота проникала в саме серце, і я не змогла стримати сліз. Це був момент чистої магії, коли всі сумніви й тривоги зникли, залишивши лише музику, яка об’єднала нас. Я поаплодувала разом з іншими, але для мене це була більше, ніж просто пісня. Це щось незвичайне, адже мені ніколи не співали пісень особисто.

— Ви неймовірно співаєте! — виголосила я, відчуваючи, як слова ледь встигають за моїм пульсом.

— Впевнений, ти співаєш краще, — посміхнувся він. — Сподіваюся, колись ми заспіваємо разом.

— Напевно.

Він обережно взяв мою руку, і я відчула тепло його долоні.

— Я хотів би, щоб ти знала, що я завжди був поруч, хоч і на відстані, — сказав він. — І тепер, коли ми знайшли один одного, я хочу бути частиною твого життя, якщо ти цього бажаєш.

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Це було те, чого мені не вистачало — відчуття родинного тепла і підтримки.

— Я не проти стати частиною вашого життя, — відповіла я, усміхаючись крізь сльози.

— Давай краще на ти!

— Добре, — відповіла я, намагаючись заспокоїти своє серце, що шалено билося.

— Як так сталося, що ти погодився стати донором для моєї сім’ї?

— Я давно товаришував з твоїм батьком, а він завжди вмів вмовляти людей. Та й я подумав, а чому б і ні! Хоча я не планував сім’ю, дітей — це не було в мене в пріоритеті. А тут така пропозиція, і я погодився, адже подумав, що ця дитина колись виросте і дізнається правду, і тоді в мене буде шанс мати стосунки з сином чи донькою. І зараз я не претендую на роль твого батька, просто дозволь мені бути поруч з тобою.

— Добре, — посміхнулася я, але серце і досі стискалося від хвилювань.

Наша розмова продовжувалася, і я відчула, як між нами з’являється міцний зв’язок. Я дізналася багато нового про своє походження і зрозуміла, що моє життя стало багатшим і повнішим.

Максим

По дорозі додому, я зробив зупинку на фермі, де сьогодні мав здійснити давню мрію свою та Мирослави. Тепер Ягідка та Швидкий – наші коні, яких ми можемо відвідувати на фермі у будь-який час. Залишивши авто, я вирішив зробити коханій сюрприз. Як тільки Мирослава вийшла на подвір’я, її очі засвітилися від захвату. Вона відразу кинулася до коней, обіймаючи спочатку Швидкого, а потім Ягідку. Її радість була настільки щирою, що я відчув, як серце стискається від щастя. Коли я зліз із коня, Мирося підбігла до мене, і ми обійнялися, радіючи нашій маленькій мрії, що стала реальністю.

— Сюрприз, кохана, — вимовив я з радісною посмішкою.

— Максиме, це так чудово! На скільки годин ти їх орендував? — запитала кохана, і її очі горіли від радості та щастя.

— Це тепер наші коні, і ти зможеш брати їх на фермі коли захочеш.

— Ааааа, ти не жартуєш зараз?! — викрикнула радісно вона.

— Ні, моє сонечко! — вигукнув з такою ж радістю я.

— У мене тоді теж є для тебе сюрприз, — мовила кохана, дивлячись мені радісно в очі.

І тут телефон у кишені моїх штанів завібрував. Діставши його, я побачив, що телефонують з лікарні.

— Вибач, кохана, з лікарні телефонують.

Я відчув холодний піт на спині, готуючись почути новини. Мирослава, помітивши мій неспокій, взяла мене за руку, і я зрозумів, що разом ми подолаємо будь-які труднощі.

— Я вас слухаю!

— Приносимо свої щирі вибачення, але ваш батько сьогодні помер, — засмучено мовила медична працівниця.

Її слова пронеслися в моїй голові відлунням, і мій вираз обличчя миттєво змінився на сумний.

— Дякую, що повідомили, — ледь промовив я, опускаючи телефон.

— Максиме, що сталося? — схвильовано запитала Мирося.

— Батько помер сьогодні, — ледь вимовив я, і опустився на в’язане крісло.

Ця новина збила мене з ніг. Я ненавидів свого батька, але навіть не міг уявити, як сильно буде боляче втратити його. Спогади нахлинули на мене: і приємні, і гіркі. Тепер цього більше не буде. Я більше ніколи не побачу його, не поговорю з ним, і він ніколи не повторить свій улюблений вислів: «Я тебе породив, я тебе і знищу».