Читати книгу - "Вибрані твори"

В цю атмосферу праці й товариськості, як грім з ясного неба, вдарив розкол в ОУН 1940 року. Початкова його стадія, що тривала кілька місяців, була в таємниці. Ольжич, що знав про це, був вірний засаді тайни й не інформував та не впливав навіть на найближчих співробітників, хоч часто це могло означати втрату їх бодай на якийсь час. Так ризикувати міг тільки Ольжич, для якого святим був кожен припис Організації.

Зрештою, цих кілька місяців Олег Ольжич перебував у Празі, а Олена Теліга стояла в організаційному зв’язку з людьми, з яких частина згодом відійшла від ОУН.

Важкі й болючі, прикрі й упокорюючі були ці дні, тижні, навіть місяці, що потім стали роками й протягають трагедію до сьогодні, загрожуючи майбутньому...

Збунтовані напружили всі сили, щоб її переконати в слушності свого поступовання.

Та що більше Олена Теліга придивлялась до своїх співробітників, то слабшав її запал. Адже в їхній роботі не було нічого нового, чого вони не робили б при керівництві старого Проводу, ані не робили вони нічого краще. Навпаки, не мали вони ким замінити ані Ольжича, ані Сціборського, ані Сеника. Не було нікого, хто б так (не кажучи вже про краще) міг ставити політичні справи, як Барановський...

Починало мучити питання: для цього варто було розбивати когорту ОУН? Відповідь могла бути при чесному розумуванні лише неґативна й Олена Теліга не могла підтримувати бунт, у слушність якого не могла вірити. Крім того, приглянувшись тому середовищу, побачила, що нема там людей, які могли б провадити українські визвольні змагання й відповідати перед історією за них. Натомість, поглиблює свою приязнь зі Сціборським, зазнайомлюється із Сеником-Грибівським. Подивляє його енерґію, ідейність та рішучість, а при тому його людяність і товариськість.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прийшла весна 1941 року, що пахла не лагідністю, а важкою парністю передгрозової ночі.

Днями й ночами гриміли вулицями Кракова транс-порти війська й воєнного знаряддя, що йшли на схід.

Вибуху війни між двома кривавими диктатурами чекали з дня на день. Олена Теліга чекала в підгарячковому стані, коли два пси зчепляться в смертельному бою. Хоч бій цей ітиме на нашій території, хоч він принесе нам згарища й руїни та численні жертви, але він може принести й упадок, а бодай скривавлення обох потвор, а тим самим послаблення для України їхніх смертельних кліщів.

Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої й рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби.

Під знаком підготовки для цього нашого наступу минула весна. Олег Ольжич ні на хвилину не спочивав. Підсумомував сили, розділяв, укладав плани праці, вишколював людей своєї референтури. Він же ж мав завдання керувати цілістю роботи Організації на Центральних і Східних землях.

Культурна референтура мала, перейшовши на землі, зв’язатись там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за зор-ганізованість нації до боротьби за незалежність.

Олена Теліга призначена була спочатку на Львів, а потім на Київ. Жила вона в гарячці чекання на найкращий момент свого життя: на поворот до Києва, до Києва, який була залишила як місто свого дитинства, а тепер мала прийти до нього, щоб боротись за українськість столиці України. Поза цією метою нічого її не цікавило. Краків перестав для неї існувати. Тут перебувала лише тілом, її душа була над ланами України, над Святоши-ном і Золотоверхим. Яким знайду його? Як прийме він мене? Що зроблю в ньому? Молилась за свій успіх. Про небезпеку не думала.

22 червня 1941 року Молотов висловив своє обурення з приводу того, що Гітлер, з яким Сталін ще недавно збирався ділити світ, напав на Совєтський Союз. Олена Теліга почала збиратись в дорогу на нелеґальний перехід кордону; нелегально перейшла до Польщі, нелегально її залишала. Чоловік її ще не міг залишити Кракова — збиралась сама.

Коло Ярослава нелегально перейшла Сян і пішки, в другій половині липня, добралася до Львова, який так дуже любила.

Посовєтський Львів робив жахливе враження; обдертий і обшарпаний, запльований і залузаний, посипа-ний лускою совєтської вобли. Написи в московській або в галицько-суздальській мові рясно перетикані свіжими написами «Hyp фір дойтче» (тільки для німців) — так виглядала «квітуча» столиця «квітучої» і «визволеної» Західної України. На вулицях маси жінок з молодими обличчями й сивим волоссям, тисячі заплаканих облич, що ще не забули рідних і близьких, розстріляних большевиками. Багато зі свіжими сльозами по вже арештованих і вже катованих ґестапо. Одні «визволителі» — відійшли, інші — прийшли...

А справжні господарі жили нелеґально, переслідувані, підозрілі; до них належала й Олена Теліга.

Без права на побут, без постійного помешкання, без найпотрібнішого одягу чи інших необхідних речей — жила поетка у Львові. Але вона була й революціонеркою: її цікавила лише праця, лише підготовка до завдань, що стояли перед нею в Києві.

На практиці студіює під- і посовєтську дійсність. Вишукує людей, які прибули в Західну Україну протягом останніх двох років, і нав’язує з ними близькі зносини. Шукає найліпшого підходу до їхніх понять і уявлень. Старається знайти спосіб як затерти різниці, що постали протягом двадцяти років життя в зовсім інших