Читати книгу - "Пестунка Долі, Роман Олійник (Argonayt)"

Тома запізнювалася на роботу. Це й не дивно, адже вчорашня неділя видалася вельми насиченою всілякими приємними сюрпризами. Спершу був концерт одного популярного гурту, котрий саме гастролював їхнім містечком, потім вишукана вечеря у найдорожчому ресторані, а на кінець казково-романтична ніч, згадка про яку ще й дотепер викликала в душі жінки щемливо-солодкі почуття. Додому вона повернуся далеко за північ тож тих кількох годин що ще залишилися до ранку не вистачило для повноцінного відпочинку.

З чіпких тенет безтурботного сну жінку втягнув телефонний дзвінок. Напомацки знайшовши мобільний вона притулила апарат до вуха й почула знайомий голос:

– Тамаро Іванівно, машина чекає біля вашого під’їзду. Микола Романович прохав не баритися.

– Гаразд, за хвильку спущуся.

От дідько, подумки лайнулася Тома, автомобіль шефа вже біля її будинку, а вона ще абсолютно не готова до робочого дня. Прудко зірвавшись з постелі жінка похапцем одягається й вискакує з квартири. На сніданок вже часу немає. Так само ніколи прослідкувати щоб син Матвій зібрався в школу. Та він дитина вже достатньо доросла та самостійна й вона йому повністю довіряє. Ну а на всяк випадок постарається ввечері прийти скоріше додому й побалакати з хлопчиком.

Зручно вмостившись на задньому сидінні великого чорного позашляховика Тома полегшено зітхає. Витягнувши з сумочки помаду вона починає підфарбовувати губи і удавано-байдужим голосом запитує у водія автомобіля:

– Тарасе, щось надзвичайне трапилося на фірмі? З чого такий наглий поспіх?

– І гадки не маю. Шеф наказав негайно привезти вас в офіс.

Тарас, особистий водій шефа, обернувшись до неї весело шкіриться. По насмішкувато-іронічному блиску в його очах жінка здогадується, що цей паскудник давно вже про все знає і тепер просто глузує з неї. Байдуже, нехай собі знає й неприховано кепкує. Мабуть, як і більшість співробітників в їхньому офісі, потайки заздрить її вдачі і напевне позаочі розпускає ще й всілякі брудні плітки. Не кожному ж так щастить в житті як ото пощастило Томі.

Вислизнувши з салону кросовера жінка входить в будівлю, що належить найбільшій торговельній компанії їхнього регіону. Тут вона віднедавна працює головним менеджером і дуже ціниться генеральним директором. Саме в його кабінет Тамара Іванівна після делікатного стуку й заходить.

– Доброго раночку, дорога Томочко, – вітається шеф піднімаючись з-за столу і роблячи крок в її сторону. – Як настрій у нашого головного менеджера? Готова до плідної праці?

– Добридень і вам Миколо Романовичу, – чемно вітається жінка кокетливо затріпотівши віями. – Так, настрій чудесний і я готова негайно взятися за будь-яке ваше завдання.

– Прекрасно. Тоді вирушаємо в податкову. Маємо там вирішити одне питання.

І ось вони знову на задньому сидінні чорного позашляховика. Заревівши мотором кросовер зривається з місця і в цю ж мить чоловіча рука лягає на коліно жінки. Тома відповідає милою посмішкою на таку фривольність начальника. Після вчорашнього дня, і особливо вечора, вона згідна дозволити йому набагато більше. Зрештою тепер вона залюбки виконає будь-яку його забаганку, бо добре знає який великий зиск та задоволення отримає від цього.

Джип неспішно пробирається через транспортні затори в центр міста, а головний менеджер, розглядаючи через шибку автомобільного вікна повільно пропливаючі вулиці, мимоволі починає згадувати яким чином їй вдалося досягнути теперішнього становища. Це було дуже непросто, але…