Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

— Я б сказав скоріше в бабусі! — з посмішкою відповів, адже на вигляд жінці було вже за шістдесят.

— Що за молодь пішла навіть в парку не дають спокійно почитати книгу! — гаркнула жінка і зібравши свої речі пішла геть.

І ще це старше покоління наговорює, щось на нас! Я просто попросив допомогу, а вона зразу ж наїхала на мене. І зробила винуватцем мене! Надіюсь я більше ніколи не побачу цю жінку. Адже злості в неї до людей хоч відбавляй.

Я продовжив втілювати свій план. І вже після обіду підійшов до кіоску Мирослави. Враховуючи скільки сьогодні приходило туди людей, вона вже розпродала всі тістечка і тепер зможе поїхати зі мною до кінської ферми.

— Це твоїх рук справа? — вимовила Мирося показавши рукою на пусту вітрину, де ще зранку було купа тістечок та печива.

— Моїх! Я просто хотів щоб ти поїхала зі мною в одне місце, — спокійно відповів їй.

— В яке ще місце? — запитала Мирослава, та почала закривати свій кіоск.

— На кінську ферму! Ти колись каталася на конях? — запитав, допомагаючи Миросі опустити металевий ролет. 

— Ображаєш! Я все дитинство займалася кінним спортом і займала завжди перші місця, — з посмішкою на вустах сказала вона.

Цей факт про неї мене вразив та змусив ще більше закохатися. Адже в нас однакові захоплення, а це більше ніж чудово.

— А що стало на заваді кар’єри? — серйозним виразом обличчя запитав в неї.

— Сімейні проблеми! Чесно кажучи я сумую за кіньми. Дякую, що вибрав саме таке місце! — з усмішкою вимовила Мирослава, і погляд її більше не був таким не приязним.

— Мені приємно, що тобі це подобається! Адже я теж таким займався! 

— Чесно? І з скількох років?! — здивовано вигукнула Мирося глянувши на мене.

— З десяти до п’ятнадцяти. А потім батько вирішив, що це марна справа і почав мене вчити справ в своєму бізнесі.

— Це круто! Ніколи не думала, що колись зустріну хлопця, що любитиме те що і я, — в її очах читалося здивування і захоплення.

Зачинивши кіоск я та Мирослава попрямували до автомобіля. Сівши до салону. Дівчина мовчки дивилася на дорогу. А потім глянула на мене і серйозним поглядом сказала.

— Максиме, якщо ти думав, що спільне захоплення дозволить тобі завоювати мою прихильність. То ти помиляєшся! Моє серце до тебе ніколи не відчує кохання! Тому не витрачай своє життя даремно! — промовила серйозним тембром голосу Мирося глянувши на мене таким же поглядом.

Я і без тебе це все знаю! Ти не простий горішок, якого так просто не розколеш. Та все ж я спробую! І розтоплю твоє серце, яке відчує до мене кохання.

— Миросю! Я можу до тебе так звертатися?! — запитав, глянувши на дівчину, а потім швидко перевів свій погляд на дорогу.

— Добре звертайся, але я твій друг, а не дівчина! — наголосила на своєму Мирослава.

— Миросю я чудово знаю, що ми друзі і не потрібно мені про це нагадувати! В мене немає проблем з пам’яттю! 

Щось я передумав їй говорити за кохання і мої плани на неї. А то ще злякається закохатися і зникне або заборонить нам спілкуватися. Буду вдавати друга! Хоча це мені не подобається, але іншого варіанту я поки не бачу. Адже тільки це допоможе мені не налякати кохану.

В салоні панувала тиша до тих пір поки я не припаркувався біля ферми. Мирося зразу вибрала собі коня, якого звали «Швидкий». Я ж вибрав кобилу з іменем «Ягідка». Так звали колись кобилку з якою я тільки починав свій кінний спорт. Через декілька років в Ягідки виявили лейкоз. І саме по цій причині довелося продати кобилу. Я досі пам’ятаю як страждав після того, а батько говорив мені: «Ти тюхтій! Який плаче через якусь там коняку! Не забувай, що ти чоловік! А чоловіки не плачуть!»

Після таких слів батька, я став серйозніше ставитися до речей. І перестав прив’язуватися до тварин і людей. Та Ягідка залишилася в моїй пам’яті назавжди! 

Мирослава 

  Коли Максим пішов я нарешті змогла видихнути від його набридливої уваги. Але це було не довго через хвилин п’ять до мене підійшла парочка і купила тістечка. З тих пір все і почалося. До мене почали сходитися люди як бджоли на мед. Чомусь мені здавалося, що це все справа рук Максима. Вирішив не відступати і діяти по своєму.

  Звичайно після такого я не могла відмовити Максимові. А особливо тоді коли дружній час ми проведемо на кінській фермі. З дитинства я обожнювала коней. І в дев’ять років тато вирішив віддати мене до спортивної школи. Як же мені хотілося мчати стрімголов на коні. Відчути цю енергію, цей кайф. Хочеться обійняти Максима за те що вибрав саме такий дружній вечір. Але якщо він таким чином тільки добивається моєї уваги?!

  Він взагалі не схожий на ту людину, яка б в дитинстві займалася б кінним спортом. Або зараз він грає образ? Він завжди в сорочці і чорних штанях, або в чорному діловому костюмі. Складається таке враження, що весь його гардероб це суто сорочки, чорні штани та піджаки з краватками. Корчить з себе ділову ковбасу! 

   Ну не міг він займатися в дитинстві боксом або хокеєм чи фехтуванням. Ні треба було тим що і я! Чим більше в мене з ним спільного тим більше він починає мене дратувати.   

   Зачинивши кіоск ми поїхали до кінської ферми. Сівши до авто. Я дивилася на дорогу і думала. Якщо він думає, що знайшов зі мною спільне захоплення і я почну з ним зустрічатися. То це даремно! Навіть це не змусить моє серце розтанути і покохати його. В нього ніколи не вдасться закохати мене в себе! Так щоб він не робив все даремно.