Читати книгу - "Вибрані твори"

Ми не сумніваємося в тому, що з академічної точки зору Теліга могла б знайти значні мистецькі вартості у творчості Пушкіна і Блока, але вона усвідомлювала собі, що своїм войовничим імперіалізмом Пушкін і Блок могли сковувати волю українських читачів у їхньому прагненні до державної незалежності. Коли точиться запекла боротьба за духову емансипацію українця, не можна допустити, щоб українець бачив Росію у світлі пушкінської, блоківської чи єсенінської ідеалізації. І тому Теліга голосно промовила: на могилах української культури не повинно бути місця для Пушкінів, Блоків, Єсеніних («Нарозтіж вікна»).

У статті «Партачі життя» Теліга сконцентрувала свою увагу на проблемі громадської відваги широкого народного українського масиву. Справу поставлено руба: героїчна жертва може там повністю окупитися для нації, де є суспільство, складене з індивідів, що посідають елементарні людські гідності: не похваляти суспільного злочину, зважуватися на власну думку, обстоювати своє переконання й тоді, коли це може принести матеріальні чи інші прикрості. Стаття була палким засудженням духу рабської покори, всевладного опортунізму суспільства, серед якого самотньо височіють герої, особливо трагічні, тим, що перебувають у суспільній пустелі, яка не здібна на резонанс для величного.

Щоправда, є в статті й окремі недоліки, навіяні останками донцовщини. В характеристиці становища Шевченка серед української громади Теліга надто перебрала чорних тонів, покладаючися на вістниківського «дослідника Арака». Відчуємо ми й невлучність характеристики Винниченка, постаті, обтяженої багатьма органічними недоліками в політиці та ідейно занепадними творами, але водночас автора визначних творів, а також і мужнього підпільника. Ми не погодимося з підходом Теліги до проблеми жидівства: осуджуючи тісну співпрацю російського жидівства з росіянами в перших десятиліттях совєтської влади, ми з великою симпатією підійдемо до жидівської мужності у здійснюванні власного національно-державного ідеалу, станемо поруч жидів там, де вони змагаються проти комунізму. Але у великій блискучій статті «Партачі життя» — це лише окремі невдачі, які затьмарюються глибиною загальної концепції статті, яка має виняткову актуальність і тепер. Якщо нам на еміграції тепер майже не доводиться зустрічатися з явищем героїзму, то ми знаємо, що він є в Україні, є в совєтських концентраційних таборах; натомість проблема цивільної відваги й зараз в українському під-совєтському суспільстві стоїть дуже гостро; масове, хоч би пасивне підпертя дії окремих сміливців залишається вкрай недостатнє, тоді як «партачі життя», пристосу-ванці-опортуністи й просто моральні потвори-зрадники нації, творять те суспільне болото, в якому тонуть здорові почини відважних.

Націоналізм для Олени Теліги — не сума догм, не скрижаль з низкою істин, які можна вивчити. Націоналізмом є всеохопний світогляд і нове світовідчування, це прозирання у мряковину майбутнього, це ступання твердою ногою серед хаосу, який треба організувати у форму нової самосвідомості.

Як складне життя, так складним є і явище націоналізму. Націоналізм для письменниці є синонімом вищої культури.

Якщо націоналізм є світогляд і світовідчування, дороговказ до всієї діяльності людини, то натуральним є й піднесення гасла націоналістичного мистецтва як провідного струму в розвитку української мистецької свідомості. Теліга, Ольжич і деякі їхні однодумці постулат націоналістичного мистецтва висунули. Їхні зусилля у творенні нової естетики були перервані їхньою смертю. Але невмируще в їхньому почині залишилося як зерно для проростання в майбутньому. Проростання — коли? На це запитання відповісти сьогодні важко. Але вже напевно тоді, коли націоналізм як світогляд, що так скривавився в останній воєнній завірюсі, знов стужавіє, набере розмаху й здобудеться на великі амбіції. Та, однак, ті початки націоналістичної естетики, які, зокрема, творила Олена Теліга, цікаві і як початки ще не відкритого для нас майбутнього, і як погляди, що кидають світло на саму поетичну творчість Теліги.

«Треба собі виразно усвідомити, що українське націоналістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви». («Прапори духа»).

Сказано виразно — відштовхування від служебної ролі мистецтва, яке повинно передусім бути самим собою. В основі — не плакатність, не хронікальність, а образність. Істини це загальновідомі, але не загальноприйняті. І добре, що їх Теліга кладе в основу основ націоналістичної естетики. Ними вона рішуче відштовхується від совєтської літературної практики тенденційності літератури. Взагалі — наголошує вона — перед українським мистецтвом, в міру нашої політичної емансипації від Москви, виростає небезпека несвідомо культивувати той багаж мистецьких форм і ідей, якими нас наділила Москва; позбутися цього всього мотлоху є нашим найпершим завданням. Як бачимо, тут збагачено новим формульованням гасло Хвильового «Геть від Москви». Теліга й далі йде шляхом Хвильового. Він вказував на панування образу пасивної мрійної людини «лішнєго человека» в російській літературі, Теліга ж відзначає, що завданням націоналістичного мистецтва є творити глибокі образи активної людини. Відштовхування від російщини поширюється в неґацію «сірого позитивізму» («Партачі життя») й, очевидно, вирослого з нього реалізму, «сірого дня стилю минулого віку».

Нова епоха революції асоціюється в її уяві не зі спокійною буденністю, а з пластичним образом бурі з блискавками, що прорізують небо, що дають змогу схоплювати контури в шаленому світлі ясніше, аніж у сонному тумані реалізму. В основу мистецького піднесення лягає не статичне думання-міркування, а динамічна загострена думка-рішення («До проблеми стилю»). Не молекулярне розкладання явищ, а синтетичний образ, що схоплює явище в динаміці від минулого в майбутнє! Шукання вічних правд і цінностей, простоти й лаконічности у висловах (там же). Як формотворчий, ба й суттєтвор-чий чинник нового стилю має бути романтизм, «романтика нації, романтика змагань, романтика життя». Все це виплило інтуїтивно з українського революційного досвіду. Теліга констатує, що романтиком за своєю природою був Хвильовий. Ладя Могилянська мусіла вмерти від руки ворога, бо не змогла забути «днів легендарних смішної романтики». В романтиці владний рух і тверда зброя. «Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність». Погляд мистця при цьому спрямований не вниз, на ницість земного веґетування і не в найближчу просторінь — Москву,