Читати книгу - "Вибрані твори"

Роль особистості в формуванні стилю — визначальна. Правильно чи неправильно, але Теліга вбачала в гетьманові Мазепі особу, що виключно його заслугою був розвиток стилю українського бароко («Вступне слово на академії в честь Івана Мазепи»).

Такими є пунктиром, схематично накреслені контури естетики нового стилю мистецтва, отже, для самої Теліги передусім естетика літератури. При всій ескізності ці контури міцно згармонізовані, в них відчувається наявність українських джерел. Сама Теліга вказує на джерела: Хвильовий, Л. Могилянська. Яскраво-образні штрихи опису стилю асоціюються з деякими деталями поетичних уяв Є. Маланюка. Але органічне джерело треба б шукати глибше — воно в широкому струмі української неоромантики, що у творах Лесі Українки, М. Коцюбинського, Олександра Олеся мала підстави претендувати на явища загальноєвропейської міри, хоч, не з вини наших мистців, не стала феноменом загальноєвропейського значення.

Чи можна знайти місце для стильових шукань О. Телі-ги в загальному розвитку стильових тенденцій західноєвропейської літератури 20—30-х років? Чи сучасний Олені Захід визначає характер її літературних стремлінь?

Наша поетеса знала французьку й німецьку мови. Не підлягає ніякому сумнівові, що жадібна знання й естетичних переживань, вона вчитувалася в тодішню західню літературу.

На Заході, починаючи із передднів Першої світової війни, виникав експресіонізм, який розвинувся на всю широчінь у поверсальській Європі і тримався в літературному житті і в 30-х роках. Головним тереном його експериментів була Німеччина.

У затяжному кризовому стані європейської психіки, що вже зрадив свою фавстівську наставу, експресіонізм був чи не останнім явищем на полі літератури й прокламуванням великих цілей. Егоїзмові, воєнному озвірінню, всьому клубкові несправедливостей міжнародного і соціального характеру повоєнної Європи протиставив експресіонізм ідею революційного оновлення людини й суспільства, однак позитивні уяви в цій течії не набрали ніякої конкретності; досить суцільний у відкиданні старого світу, експресіонізм розбився на окремі струмки ідеологічного характеру: пацифістично-ліберальний, пан’європеїстичний, комуністичний, націонал-соціаліс-тичний тощо. По суті експресіонізм був не мистецьким стилем, а рухом. Він був пов’язаний незадоволенням дійсністю, відчуттям бурхливості, динамічності доби і з цього випливаючих деяких психічних прийомів мистецтва, але він ішов і дійшов до ідеологічного розмежування й стильового змиршавлення, йому забракло обручів, які тримали б його вкупі. Експресіоністи шукали нової етичної правди у Достоєвського і Толстого.

Експресіоністичний рух через свою неокресленість міг хіба викликати відгуки на українському ґрунті в площині загальних закликів революціонізування свідомості людини, міг знайти відгомін, наголос експресіоністів на буряність епохи. Початок статті Теліги «До проблеми стилю» звучить по-експресіоністичному:

Наша бурхлива доба повинна створити свій стиль, неподібний до стилю минулого століття, відмінний від нього у всьому. Стиль, що лишав би своє тавро і в щоденному житті.

Для уважності до суперечних ідейно-політичних концепцій експресіоністів в націоналістичному українському таборі не було ніякого ґрунту, в цьому відношенні існував просто імунітет. Але в літературній площині експресіоністи виділялися надзвичайною ощадністю в словах, мовною енергійністю, що мала випромінювати духовний активізм; у ліриці особливо розвинулася рефлексія.

І це мало вплив на Телігу, ці особливості експресіоністичного мистецтва віддзеркалилися в її творчості. Говорити про можливість спеціального впливу того чи іншого поета-експресіоніста навряд чи доводиться.

Небагато можна сказати і про впливи українських поетів. Спроби К. Гридня (збірник «Прапори духа», 1947) знайти впливи Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Л. Мо-сендза на нашу поетесу занадто фрагментарні й імпресіоністичні. Для того щоб належно оцінити співвідношення української еміграційної поезії із творчістю Олени Теліги, треба ще багато підготовчої праці, включно з розшуканням замулених мулом часу й занедбаних сучасниками всіляких студентських, гектографованих або раритетних видань.

Поки що ж на берегах цієї проблеми можна сказати, що видатні сучасники О. Теліги — згадані К. Гриднем — Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз — кожний індивідуально, але і всі разом істотно відрізнялися від Теліги. Над всіма ними владно ширяло минуле, їм ще лунали стріли з боїв національного зриву 1917—1919 років, і музика тих боїв відкладалася на сторінках поезій, їх вабила історіософічна тема й відчуття сторіч минулого, ствердження правічности духа нового національного зриву. Ці теми і міркування взагалі відсутні в поезії Теліги. Не знайдемо в її стилі ні гнівної патетики Маланюка, ні архаїзованої лексики Дарагана, а свою відмінність від Мосендза вона сама підкреслила у звертанні до нього: