Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Я не можу, - похитала я головою, дивлячись на свої руки. — Готель для мене зараз – не тільки робота, а ще й дах над головою. Якщо мене звільнять, я залишуся на вулиці, і не зможу навіть продовжити навчання в університеті.

— Ти живеш в «Ореолі»? — трохи здивовано спитав Денис Олександрович, але мені здалося, що від цієї новини він скоріше в захваті.

Коли я кивнула, він раптом протягнув руку і торкнувся вказівним пальцем до мого підборіддя, змушуючи підняти голову. По шкірі від його дотику розповзлося приємне тепло, щоки моментально спалахнули. Але Яровий, якщо і звернув на це увагу, та руки не прибрав.

— На цьому гадючнику світ клином не зійшовся, — мовив чоловік. — Якщо тебе звільнять, я особисто знайду для тебе місце деінде. Набагато безпечніше і з прекрасними умовами. Якби я мав більше доказів, то «Ореол» вже б давно зрівняли з землею. І я сподіваюся, що ти мені допоможеш цього домогтися.

Я зітхнула, відкидаючись на стільці, подалі від гарячих пальців, які блокували прогностичну та інформаційну функції мислення в моєму мозку. Важко було зосередитися, коли серце бухкає в грудях зовсім не від страху.

— Добре, — зрештою відповіла стиха. — Але мені треба знати, на що звертати увагу, і за чим слідкувати. Не можу ж я просто ходити хвостиком за Стервеллою з камерою наготові?

Яровий зігнув руку в лікті та глянув на наручний годинник.

— На жаль, зараз тут почнеться лекція, так що зустрінемось увечері в моєму номері. Постарайся чимскоріше, бо розмова затягнеться.

Я кивнула й підвелася. Коли вже закрокувала до дверей, він додав:

— А, і за відсутність на своїх перших парах «н/з» не ставитиму. Досипай ліпше в ліжку, а не на парті.

Я повернулася, щоб подякувати, та він тільки махнув рукою, щоб забиралася, й відвернувся до паперів на столі.

Оце новина, так новина. Правда, я поки так і не зрозуміла, що від мене будуть вимагати натомість, але воно точно того варте! Три рази на тиждень – ніяких перших пар!

Радісно стрибаючи донизу сходами, навіть не одразу почула звук вхідного дзвінка. «Васька» - світилося на екрані.

— Так, привіт, — сказала, попутно киваючи Надії Микитівні та вискакуючи на залиту сонцем терасу.

— Ксеню, рятуй, — захекано мовила напарниця. — Їде якась делегація, людей тридцять, половина – іноземці. Крім дофіга номерів, ще й сказали актовий зал, більярдну і конференц-зал вичистити.

— Тримайся, я вже біжу, — відповіла я та помчала до автобусної зупинки.

* * *       

В готелі вирував ледь не панічний настрій. Не зважаючи на правило про максимальну невидимість, поверхами носилися покоївки зі стосами рушників, тарабанили пилососами, дзвеніли графинами та склянками. Добре, що в післяобідній час в «Ореолі» дуже мало гостей, всі вони як не зустрічах, то прогулюються містом. Інакше точно б кілька скарг написали. А це вони полюбляють.

Прокравшись до своєї кімнати на четвертому поверсі, витягла з рюкзака трохи зім’яту форму та перевдягнулася. Вигляд сукня мала такий собі, але, думаю, що в такій метушні нікому не буде до цього діла.

Так і сталося. Тільки-но моя нога ступила на килим третього поверху, звідкись налетіла Василина, всунула мені в руки комплект постелі та прохрипіла:

— Твій — триста четвертий.

І так само швидко розчинилася в повітрі. Капець….

* * *

Коли я о восьмій ввалилася в номер Ярового, використавши ключ-карту, бо стукати просто не було сил, чоловік сидів у вітальні на дивані, розклавши довкола якісь папки та фотографії. Почувши, мабуть, мої кроки, він здригнувся та обернувся.

— Налякала, — буркнув, а тоді оглянув мене з ніг до голови і нахмурив брови. — Ти ніби з самого пекла вирвалась. Може спочатку в душ?

Відповідати не було бажання, тому я просто розвернулася та попрямувала у ванну.

Після гарячого душу дійсно полегшало. Все-таки він якийсь магічний. Знайшовши за дверима ще один довжелезний халат, відчула ефект дежавю. Так, головне, вдруге не вирубатися на дивані в номері Ярового.

— Вже краще, — прокоментував чоловік мій вихід, від чого я мало ціла не загорілася від сорому.

Походжати в банному халаті на голе тіло поряд із не надто приязним викладачем було дуже… дивно. Дівчата з універу спочатку б мені позаздрили, а потім би перехрестилися, бо ЯДО хоч і вважали сексуальним, та на такі фантазії ні в кого б не вистачило сміливості.

— Чого ти там завмерла? — невдоволено пробурчав Денис Олександрович. — Бігом сюди.

Я зітхнула та закрокувала до дивану. Яровий, не відриваючись від ноутбука, поплескав долонею по сидінню поряд із собою.

— З ногами лізь, босячка.

Та, пхикнувши, згрузив мені на коліна комп’ютер, як тільки я вмостилася.

— Дивись, а я принесу нам кави.

Змогла повернути голову до екрану, тільки після того, як він вийшов з номера. Вже втретє бачу Ярового в домашніх спортивках, а все ніяк не звикнусь із цим образом. Воно й не дивно. Після двох років навчання я вже була майже впевнена, що ЯДО й спить в сорочці з ідеально зав’язаним галстуком.

Зітхнувши, наморщила лоба, стараючись вникнути в сюжет запису з камери відеоспостереження, судячи з усього, - прихованої. Якісь люди з великими сумками заходили в двері, сховані за китайською ширмою. Я бачила лише широкі спини та довгі пальта. Коли з приміщення, в якому вони всі зникли, не поспішаючи випливла Гончарова, я аж ближче нахилилася. І пазли в моїй голові склалися. Точно така сама паперова ширма з водяною лілією стоїть в підвальному коридорі навпроти пральні! Гм, ніколи не звертала на неї уваги. А в цьому місці, виявляється, буває доволі таки людяно.

Коли в номер повернувся Денис Олександрович, я вже додивилася запис, і тепер задумливо розглядала розкидані кругом папери.

— Ну, як? Трохи розібралася? — спитав у мене викладач, ставлячи на стіл кавник та дві чашки.

— «Ореол» слугує прикриттям для торгівлі зброєю? — невпевнено спитала, піднімаючи голову.