Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

Я стою осторонь, вчепившись в кермо велосипеда. Ні, я не роздивляюся його! Ще чого! Завелике задоволення для нього буде, якщо це станеться. Достатньо йому буде мого одного погляду… Втім, ловлю себе на думці, що все ж весь час зиркаю на нього, вдаючи, що дивлюся десь на дорогу. Та доки я подумки формулюю виправдання, хлопець наважується заговорити:

— Ти чому на дорогу не дивишся?! — лунає до мене серйозний чоловічий голос, пропалюючи таким же серйозним і задиркуватим поглядом.

— Вибачте! — винувато кидаю в сторону хлопця і сідаю на свій велосипед. 

Кручу педалями так швидко, як тільки можу. Та цей нахаба наздоганяє і перекриває мені шлях. 

— Як тебе звати? — вигукує він з вікна автомобіля.

— Мирослава! — відповідаю швидше, ніж встигаю подумати, і чимдуж звертаю на ґрунтову дорогу, не бажаючи чути його ім’я.  

Вирішив підкотити до мене, а дзуськи! Почекаю поки він поїде, а потім продовжу свій маршрут. Від одного тікаю, то на тобі — мене ледь не збив інший. Щось мені підказує, що цей хлопець накинув на мене оком. Не дарма ж він так поїдав мене очима. Сподіваюсь, я більше ніколи з ним не побачусь. Адже цього мені б дуже не хотілося.

Максим

Я настільки сильно ненавиджу свого батька, що зважився жити в іншому місті. Адже все, що відбувалося в нас в сім’ї — занадто важка для мене ноша, яку я стільки часу намагаюсь скинути зі своїх плечей. Вся ця ситуація тисне на мене роками й відпочинок — моя мрія. Я винаймаю квартиру в іншому місті, яке не так вже й далеко від столиці. Тому сьогодні мій маршрут додому пролягає знову через міську трасу.

Ще здалеку я помічаю якогось незграбу на велосипеді, але великої уваги на це не звертаю. Велосипедисти на цій трасі не така вже й рідкість. Коли ж я під’їжджаю вже ближче, то бачу за кермом молоду дівчину. З якогось переляку та мотнула ровером на проїжджу частину, зовсім не оглядаючись назад. Звичайно ж, я реагую вчасно і зупиняю авто. Втім, судячи по незнайомці, вона трохи налякана — кліпає в мій бік, немов таки дійсно збив її. 

Коли я підходжу ближче, то з чималим подивом зауважую, що переді мною стоїть доволі красива дівчина. Її розплетеним волоссям спокійно грається вітер, злегка розвіюючи його в різні сторони. Незнайомка дивиться на мене наляканими оченятами, але подекуди в них помічаються вогники ніжності та любові. А це навіть дивно в такій ситуації. На мить здається, що ось так на мене ще ніхто не дивився раніше. Наскільки ж вона красива! Її образ чомусь одразу зачіплюється в моєму серці, але чого не зробила колишня, яку я так і не зміг по-справжньому покохати. 

Зрештою, вирішую заговорити до цієї красуні першим, але вона всіляко намагається уникати мого погляду. 

— Ти чому на дорогу не дивишся?! — запитую глянувши на незнайомку. 

— Вибачте! — її голос здається схвильованим. 

Доки підбираю слова, щоб якось заспокоїти дівчину — вона швидко вмощується на свій велосипед і гайда працювати педалями якомога далі від мене. Я ж вирішую не втрачати час і швидко наздоганяю її на своєму Лексусі. 

— Як тебе звати? — запитую через відчинене в машині вікно, зрівнявшись зі втікачкою.

— Мирослава! — встигаю почути її ім’я, але дівчина одразу ж звертає на ґрунтову дорогу. 

Все відбувається настільки швидко, що я навіть не встигаю сказати їй своє ім’я. Звісно, можу поїхати слідом, але чи не прийме це за переслідування? Тому все ж вирішую їхати додому. З іншого боку, не сильно хочеться бігати за тією, якій неприємна моя увага.

Дорогою додому я ні про що не думаю, а лише про дівчинку на велосипеді. Мирося досі перед моїми очима. Так само дивиться на мене, а потім ховає свій блискучий погляд… Почуваюсь підлітком, який вперше закохався. Хоча в подібну дурню я не вірю. Так, для дівчат це як казка, про яку вони дивляться в кіно чи читають в книжках… Але ж щоб таке трапилося зі мною?! Та де там! Несподіванка ще та… З’являється в ту мить, коли здається, що вже кінець і ніщо не врятує моє зранене серце. Втім, своєю красою Мирослава щось торкнулася в мені… 

— Максе, що з тобою? — запитує Назар, злегка гупнувши в моє плече кулаком.

— Та так… щось задумався, — відповідаю я, відвернувши погляд у вікно.

— Мене не проведеш! Якби я тебе не знав, то подумав би, що ти закохався! — з легкою посмішкою каже друг, продовжуючи дивитися на мене.

— Сьогодні я зустрів одну дівчину, і вона не виходить в мене з голови, — з сумом відповідаю я, глянувши на Назара, який сидів на зручному дивані.

— А що за дівчина? Я її знаю? — одразу цікавиться, дивлячись на мене хтивим поглядом. 

— Навряд чи. Вона не звідси. Зустрів її на трасі, але я мало не збив її… — Назар здивованого округлює очі, але я кваплюсь додати: — Дівчина їхала на велосипеді.

— На велосипеді?! Напевно якась спортсменка! А хоч красива? Чи так, на поціновувача!

— Для мене немає різниці, яка дівчина головне, щоб душею вона була чиста, — відповідаю з якимсь невдоволенням через його слова.

— Люди з хорошою душею — зараз рідкість! 

— Чомусь я впевнений, що вона саме та, яку я шукав, — замріяно кажу, на мить зависаючи на картинці за вікном.