Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Андріянова, агов, — почулося десь здалека, та відпускати такий довгоочікуваний сон я не поспішала. Відпочиваю, і хай увесь світ почекає.

— Ну, руку хоч віддай, — зітхнули.

Моя зручна, тепла подушечка смикнулася. Але я ж не дурна, тому зловила її, стисла міцніше та зручніше вмостила щоку. Десь над головою знову тяжко зітхнули, аж вітерець волоссям пролетів, та щось забурмотіли. Але я вже не прислухалася, повернувшись до солодких сновидінь.

* * *

Наступного разу розбудила мене якась незнайома мелодія. Та не це змусило різко розплющити очі. Піді мною щось заворушилося! А, підвівши голову, я з просоння взагалі мало не до смерті перелякалася, зустрівшись поглядом із Яровим.

— Доброго ранку, — хрипло мовив чоловік та провів рукою по обличчю, ніби намагаючись таким жестом стерти сонливість.

Так, оце вже повний триндець… Мало того, що я знову заснула в номері викладача, то ще й використала його замість подушки. Як же так вийшло?! Останнє, що пам’ятаю, — сиділа поряд, слухала, і на мить заплющила очі, бо запекли. А зараз ми обоє лежимо, моя голова – на його плечі, рука – на животі.

Мабуть помітивши спантеличений вираз мого обличчя (можу тільки здогадуватись, наскільки пришелепувато виглядала), ЯДО всміхнувся.

— Не зміг тебе добудитися. Добре, хоч мій будильник із цим впорався. Вставай, бо в університет спізнишся.

Після його слів до мене остаточно дійшло, що я в одному банному халаті лежу на викладачеві з «Менеджменту у ЗМІ» (зранку я ще той тормоз), і я так поспішала злізти, що мало не роздавила Ярового, поки скочувалась на підлогу.

— Ой, вибачте, перепрошую, я не хотіла, — бурмотіла собі під ніс, червоніючи від сорому.

А Денис Олександрович…. просто прикрив лице долонею та сміявся! Спочатку ледь чутно, тільки плечі тремтіли, та коли я, тупаючи геть, зашпорталася на рівному місці, розреготався! Оце більше було схоже на того глузливого ЯДО, якого я знала два роки. А то вже почала хвилюватися, чого то він такий добрий до мене став.

Зачинившись у ванній, перевдягнулася в сіру форму. Вчора вона стільки пережила, що наскрізь просякла всіма відомими мені миючими засобами, і натягувати її на себе було не надто приємно. Доведеться занести її до пральні.

— Ти ніби поспала, тому чекаю на першій парі, — заявив Яровий, тільки-но я вийшла.

Він збирав розкидані папери після вчорашньої «наради», навіть не дивлячись на мене. Лиш простягнув блокнот, в якому я старалась нотувати важливі, на мою думку, речі. Підійшла, щоб забрати.

— А вчорашній вечір до навчальних годин не враховується? — спитала з надією.

І ледь не отримала тим блокнотом по лобі.

— Андріянова, не наглій, — строго мовив. — О дев’ятій щоб була вже за партою. Сьогодні важлива тема, тому шуруй збиратися!

— Але…

— Брись!

Закотивши очі, заховала записник до кишені та розвернулася до дверей.

Ну, що за нестерпний тип! Спочатку подарував, тепер – відняв. Я ж уже Василині написала, що зранку тричі на тиждень матиму змогу довше попрацювати, і вона точно мені вже завдань накидала! Що тепер робити?

* * *

На ходу розчісуючи сплутане волосся, вискочила з «Ореолу». Клята перша пара почнеться вже через п’ятнадцять хвилин, а я навіть не знаю, чи приїде до зупинки потрібна маршрутка. Дідько! А ще треба повідомити Ваську, що не встигла прибрати в триста першому через ту кляту першу пару.

Хтось коротко свиснув, змусивши мене повернути голову. На стоянці коло чорної, блискучої «тойоти камрі» стояв Яровий, в своєму звичному чорному костюмі, про який стільки було розмов серед дівчат. Крій дуже нагадував одяг відомого бренду «Gucci». А саме цей діловий костюм (або схожий) в інтернет-магазині коштував понад сімдесят тисяч гривень. Нічогеньке таке вбрання для викладача, га.

Коли Денис Олександрович поманив мене рукою, вказуючи на пасажирське сидіння, я мало рот не відкрила від здивування. Серйозно? Він збирається мене підвезти? З чого то така благодійність?

— Дорогою обговоримо деталі твого першого завдання, — прояснив ситуацію Денис Олександрович, як тільки я підійшла. — Давай швидше, бо ми запізнимось.

Він сів за кермо, а мені нічого не залишилося, окрім як змиритися. Як тільки ми виїхали на дорогу, Яровий протягнув мені маленький прозорий зіп-пакет, на дні якого лежала кругла штукенція, на перший погляд – як батарейка до наручного годинника, тільки більша.

— Це жучок для прослуховування, — пояснив ЯДО, як тільки я взяла пакет у руку. — Один такий мені вдалося підкинути Гончаровій у кабінет. Та є ще один тип, до якого мені куди важче підібратися, - начальник охорони. Він відповідає за прикриття тієї «підпільної гуманітарки», контролюючи входи та виходи, маршрути і тому подібне. А ще слідкує, щоб ніяка прислуга не забрела в підвал під час передачі. Якщо тобі вдасться підкинути жучок до його кабінету, це буде просто неймовірно круто.

Я спохмурніла та похитала головою.

— Кожна покоївка закріплена за місцем, і якщо кабінет охорони за неймовірним збігом обставин не на третьому поверсі, то буде складно пояснити, як я так заблукала, коли мене впіймають.

— Якщо впіймають. — І він мені підморгнув. — Ваші сірі уніформи у всіх однакові, і настільки приїлися охороні, що на обличчя ніхто й не дивиться. Ви невидимки.

— Дуже сумніваюся, — скривилася. — Готель не настільки вже великий, щоб охоронці не пам’ятали в лице всіх співробітників. Але… щось придумаю.

— От і добре, — кивнув Денис Олександрович.

Решту частину дороги ми мовчали, кожен думаючи про своє. На мої плечі впав ще один тягар, і це мене нервувало. Тільки-но я позбуваюся однієї проблеми, як з’являється нова. Розібралася з житлом та роботою, як чорт із табакерки вискочив Яровий зі своїми шпигунськими іграми. Не життя, а казка.

— Висаджу тебе коло парку, — раптом сказав чоловік. — Ти все таки у нас під прикриттям.

Я лиш пхикнула та закотила очі.