Читати книгу - "Тілоохоронець для не коханої, Олександра Малінкова"

      Через хвилин двадцять вони дісталися до Макдональдсу, де він зробив замовлення, а ще через пів години вже були біля дев’ятиповерхового будинку Лекса, майже на окраїні Оболонського району міста. Старенька цегляна багатоповерхівка збудована у минулому столітті. Діти граються на подвір’ї, підлітки сидять під ліхтарем й галасливо обговорювали щось з інтернету,  бабусі на лавочках інтенсивно перемивають кістки всім хто проходив повз. Наче й година вже пізня, а життя вирувало.

     Він допоміг Аделі вийти з автівки, відчинив дверцята та зловив її руку. Дівчина потерла очі. Доки вона їхала в машині її почало добряче клонити в сон, а якщо врахувати те, що вона нормально спала вже досить давно, то з великими труднощами розплющила очі й заморгала від яскравого світла ліхтаря, під яким вони опинилися.                  

- Ходімо, - заохотив молодий чоловік, кивнув бабцям на обличчях яких читався не прихований інтерес, аж руки з насінням так і застигли у повітрі, та не дісталися рота.

- І тобі доброго Олексійчику, - прийшла до тями одна з представниць пенсіонного віку.

      Під’їзд здався дівчині досить подертим та обшарпаним. Стіни, які були пофарбовані синьою фарбою мабуть ще в тих роках коли Адель ходила під стіл. Кабінка ліфту справила те ж саме враження, вона дивилася на жуйки, які були приліплені до стелі, як на інопланетне явище. Ліфт зупинився на шостому поверсі й вони вийшли. Олексій дістав з кишені ключі й вправно  відкрив двері. Зробив крок сам й включив світло, потім простягнув руку дівчині, вона ж обперлася на запропоновану руку й зайшла, опинившись у невеликій метрів зо чотири  прихожій. Кімната з бежевими шпалерами й шафою-купе зліва. Внизу поличка з взуттям. У порівнянні з під’їздом та ліфтом, квартира Олексія справила досить приємне враження.              

     Адель скинула взуття й покрокувала слідом за Лексом. У кімнаті поряд молодий чоловік теж ввімкнув світло - це кухня. Трішки більша за розміром, близько 6-7 квадратних метрів у сірих з бронзовим відтінках. Компактна кухонна стійка з сріблястою стільницею. Такого ж кольору мікрохвильовка та електричний чайник. Зліва стіл з стільцями, а з права холодильник теж сріблястий, та плита.                             

     Він відкрив одну з багатьох шухлядок та дістав дві тарілки й чашки. Набрав воду у чайник та увімкнув його.                              

- Я зроблю тобі чай? – Запитав Володарський. – Для кави вже думаю запізно.        

- Дякую, - вона присіла на стілець й почала спостерігати, як Олексій вправно розкладає по тарілкам їжу, яку вони придбали та заварює чай.                  

- Ти знаєш, тобі вдалося змінити враження, яке в мене склалося за останні роки про таких багатих дівчаток, як ти, - він поклав свій гамбургер на тарілку й поглянув на неї.      

- Звідки ти знаєш яка я? Може я просто прикидаюся, щоб вдало маніпулювати тобою! Щоб ти робив те, що я хочу, - вона лукаво посміхнулася й теж відклала їжу.                   

- Не думаю! Я добряче розбираюся в людях, повір! – Промовивши це Лекс потягнувся до дівчини й великим пальцем прибрав зернятко кунжуту, що прилипло до її верхньої губи.          

- А може я виключення, - вона пройшлася кінчиком язика по своїм пересохлим губам.

- Так, виключення, - гірко посміхнувся він й через мить його обличчя знов не виражало жодних емоцій.

- То що ж хочеш ще щоб я виконав? – Глузливо запитав він.                     

- Я хочу, - вона на хвилину замислилася, чи слід зараз йому озвучувати свою забаганку, - хочу, щоб ти навчив мене стріляти.                                   

- Он як! – Брови Лекса підскочили догори.                                     

- Тільки у цілях самооборони, - продовжила вона.                          

- Ну якщо так, - трішки заспокоївся Володарський, - в принципі я знаю один занедбаний полігон й маю травматичний пістолет.                                   

- В мене є зброя, - тихо промовила вона.                            

- Нічого собі, - здивований Олексій пройшовся долонею по своєму волоссю, - а ти вмієш дивувати! Ще скажи, що він у тебе з собою.                             

- Так, з собою, показати? – Запитала вона.                               

- Та ні, зараз не треба! То мені вже слід починати боятися тебе та слідкувати за своїми діями та вчинками? – Пожартував він.                         

- Досі ти тримався досить пристойно! – Зауважила вона.                          

- Думаєш цей факт здатен мене врятувати? - Розсміявся Лекс.             

- Тебе вже ніщо не врятує! – Відповіла Ада й почала знову з апетитом поїдати свій гамбургер.

     Він покосився на дівчину й теж повернувся до їжі.                        

    Коли доїв то вийшов з кімнати й повернувся хвилин через десять зі своєю футболкою білого кольору в руках.                              

- Ось, перед сном можеш прийняти душ, перші двері зліва та перевдягнутися, - простягнув їй одежину, а сам почав мити посуд, - кімната нажаль одна, спатимеш на ліжку, а я влаштуюся на дивані.