Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Проте допоки димар випускає дим, я ще маю проти чого боротися. Я маю мету.

— Ми помремо вранці, — долітають до мене чутки. Я підкорююся цій невідворотній та невпинній силі, що тягне мене, наче гравітація.

Запала ніч, і ми спимо на сходах. Чому ми так довго чекали, аби почати селекцію? Мужність залишає мене. Ми помремо вранці. Вранці ми помремо. Чи знала мама, що станеться з нею, коли вона приєдналася до черги дітей та літніх жінок? Коли побачила, що мені та Маґді вказано на іншу чергу? Чи вона опиралася смерті? Чи прийняла її? Чи вона взагалі не розуміла до самого кінця? Чи має значення, коли йдеш на смерть, що ти знаєш, що неодмінно помреш? Ми помремо вранці. Вранці ми помремо. Знову чути розмови, що все визначено, вони повторюються, ніби відлуння гуркоту кам’яних брил. Невже ми пройшли пішки сотні кілометрів лише заради того, аби зникнути?

Я намагаюся зібрати думки докупи. Не хочу, аби останні були банальними чи зневіреними. У чому сенс? Що все це значить? Не хочу в останні хвилини свого існування знову прокручувати в голові ті жахіття, що мені довелося побачити. Я хочу ще трохи відчути себе живою. Хочу смакувати свої останні хвилини. Я думаю про Еріка, його голос та вуста. Силюся відродити думки, які ще можуть змусити мене щось відчувати. Я ніколи не забуду твої очі. Я ніколи не забуду твої руки. Ось що я хочу пригадати — тепло в моїх грудях, рум’янець на обличчі. Але «пригадати» — невлучне слово. Я хочу насолодитися своїм тілом, доки ще володію ним. Вічність до того, у Кошші, мама забороняла мені читати «Нану» Еміля Золя, але я принесла її до ванної кімнати та читала крадькома. Якщо я помру завтра, то помру незайманою. Навіщо я мала своє тіло? Невже я так і не пізнаю його повністю? Надто велика частина життя лишилася для мене загадкою. Пам’ятаю день, коли почалися мої перші місячні. Після школи я їхала додому на велосипеді, а коли приїхала, то побачила криваві патьоки на білій спідниці. Я перелякалася, побігла до мами, плакала, просила її допомогти знайти рану. А вона вліпила мені ляпаса. Я не знала, що то така угорська традиція — давати дівчині ляпас у перші місячні. Я тоді взагалі не знала про менструацію. Ніхто — ні мама, ні сестри, ні вчительки, ні тренерки, ні друзі — мені ніколи не розповідали про мої анатомічні особливості. Я знала, що чоловіки мають дещо, чого немає в жінок. Я ніколи не бачила тата оголеним, але відчувала ту річ, коли Ерік притискав мене до себе в обіймах. Він ніколи не просив мене торкатися цього, не загострював увагу на своєму тілі. Мені подобалася таємничість наших тіл, що мала бути колись розкрита, і те, як вона спричиняла сплеск енергії між нами, коли ми торкалися одне одного.

Для мене вона так і залишиться нерозкритою. Я відчувала спалахи зірок бажання, та мені не судилося побачити їхнього сяйва, перетворити їх на цілу галактику світла. Тепер, на Сходах смерті, я плачу за цим. Жахливо втрачати, вже втратити все своє: маму, тата, сестру, хлопця, країну, дім. Чому я маю втрачати все? Я не знаю також. Чому я маю втрачати майбутнє? Свій потенціал? Дітей, що їх мені не судилося народити? Весільну сукню, що її тато ніколи не пошиє для мене? Я пом­ру незайманою. Не хочу, аби ця думка була моєю останньою. Я краще подумаю про Бога.

Я намагаюся уявити непорушну міць. Маґда втратила віру. Вона та чимало інших. «Не можу вірити у Бога, який дозволив такому статися», — кажуть вони. Я розумію, про що вони говорять. Проте мені завжди було легко усвідомити, що це не Бог вбиває нас у камерах, ровах чи урвищах, на 186 білих сходинках. Це не Бог керує таборами смерті. Однак, як не подивися, — це жахіття, і я не хочу знаходити йому виправдання. Я малюю собі Бога як дитя, що танцює. Щире, невинне та допитливе. Я маю бути такою ж, якщо хочу наблизитися до Бога. До самого кінця я хочу зберегти в собі ту частину мене, яка ще вміє дивуватися, яка запитує про дива. Цікаво, чи знає хтось, де я зараз, що зі мною відбувається, що є такі місця, як Аушвіц і Маутгаузен? Цікаво, чи мої батьки бачать мене зараз? Цікаво, чи бачить Ерік? Цікаво, як чоловік виглядає без одягу? Навкруги багато чоловіків. Уже неживих. Сподіваюсь, я не спаплюжу їхньої гідності, якщо подивлюся. Гіршим вчинком буде відмовити своїй цікавості, тож я задовольняю її.

Я залишаю Маґду спати на сходах та повільно повзу до багнюки під схилом, куди купою звалили трупи. Я не планую роздягати тих, хто ще в одязі, не хочу торкатися мертвих. Але якщо трапиться чоловік без одягу, то подивлюся.

Бачу одного, ноги перекошені, наче вони не від цього тіла. Але я бачу місце, де вони з’єднуються. Там волосся, як і в мене, темне і грубе, та маленький відросток. Він схожий на гриб, на тендітну істоту, що вибивається з землі. Так дивно, що жіночі органи приховані, а чоловічі стирчать, такі вразливі. Мою цікавість задоволено. Я не помру нетямуща в біологічних першопричинах свого народження.

Черги почали рухатися зі сходом сонця. Ми майже не розмовляємо. Одні ридають. Інші моляться. Здебільшого ми не розділяємо з іншими ані страху, ані жалю, ані безпорадності, ані полегшення. Я не розповідаю Маґді про вчорашні відкриття. Наша черга рухається швидко. Нам не вистачить часу. Я намагаюся пригадати сузір’я, котрі колись могла розпізнати на нічному небі. Намагаюся пригадати смак маминого хліба.

— Діцуко, — каже Маґда, але я можу впізнати своє ім’я, лише зробивши кілька глибоких подихів. Ми дійшли сходами на самий верх. Офіцер, що завідує відбором, попереду. Всіх відправляють в одному напрямку. Це не селекційна черга. Це дійсно кінець. Вони чекали до ранку, аби відправити нас усіх на смерть. Чи маємо ми щось пообіцяти одна одній? Чи вибачитися? Що треба казати в такому випадку? Попереду ще п’ятеро дівчат. Що я маю сказати сестрі? Дві дівчини. Ось черга зупиняється. Нас ведуть уздовж натовпу охоронців СС до брами.