Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Щодо України план поглинання мав проходити більш філігранно — все ж велика країна. Її слід було опанувати зсередини — і не лише набиваючи всі можливі державні органи своєю прямою агентурою — від міністра оборони до голови Служби безпеки. Цього вже не можна було приховати. Але й через повальну деморалізацію та корупцію. Інститути держави в Україні мали просто розчинитися у цій ядучій суміші аморальності, цинізму та корупції. І майже вдалося. Варто згадати — у що перетворила­ся судова система чи служби безпеки.

Однак Путін не врахував специфічності українського суспільства. Принаймні більшої його частини. Воно вже стало інакшим. Не таким, до якого він звик, не таким, яке він за 14 років свого президентства сформував у Росії, — безголосим, внутрішньо цинічним, реваншистським.

І тому наприкінці листопада 2013 року Україна вибухнула новим Майданом — ЄвроМайданом. Це був протест не лише проти показової спроби принизити і упокорити українське суспільство — демонстративно за наказом Путіна не підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС. Це був вибух протесту проти дикого цинізму й аморальності тогочасної влади в Україні. Це був протест гідності. Ми можемо продовжувати цей ряд метафор до безкінечності. І все буде правдою.

Однак такі протести відбуваються всюди і завжди. Навіть у сучасній Росії. Але не скрізь вони набирають такої сили, такого драматизму і навіть успішності — попри те, що сталося у Криму.

Чому Майдан 2013-2014 переміг? А про те, що він переміг, блискуче переміг, у першу чергу свідчить істерика Путіна, який зірвався і розпочав вже російсько-українську війну в Криму. Дехто скаже, що це не війна, що це інтервенція. Ні — війни бувають різні. З крихітною Естонією у 2007 р. Росія вела кібервійну. З Грузією 2008 р. — гарячу. А з Україною 2014 р. — поки що — війну на витіснення.

Майдан переміг тому, що, як і рух польська «Солідарність», як і литовський «Саюдіс», як і «Народний рух України», попав у світовий тренд. На Майдані 2013-2014 року зіткнулися два світи — світ, для якого pacta sunt servanda має сенс, і світ реваншу та насильства — il fine giustifica i mezzi (мета виправдовує засоби).

Майдан став не лише горнилом кристалізації новітньої української політичної нації, але й пробним каменем для всього світу. І це не якась літературна метафора.

Від реакції світу на провокацію Путіна залежить майбутній світовий порядок. Або США та ЄС із цим погоджуються і не йдуть на якусь серйозну конфронтацію, окрім декоративних санкцій проти кількох осіб, або піднімають рукавичку — d’accepter un défi pour un duel.

Майдан увипуклив головні проблеми сучасної геополітики. До пори до часу багато західних політиків намагалися сховатися від усвідомлення того, з ким вони мають справу в особі Путіна. Тут «Путін» — це «колективний путін» — реваншистські сили, що сьогодні вгніздилися головно в Росії. Досить лишень кинути оком — з яким ледь не еротичним екстазом стилізована, як у ІІІ Райху чи Північній Кореї, зала у Кремлі заслуховувала тріумфальну реляцію Путіна. Тому Путін не божевільний одинак. Так само, як і Гітлер. Ми маємо справу з реваншизмом, який опанував мільйонами. На разі мільйонами росіян. Однак реваншизм — хвороба заразна.

Сьогодні значна частина мешканців Криму, попри все, теж запалилася полум’ям реваншизму. Не хочу по-простацьки нагадувати їм про долю судейських німців. Все одно ніхто чи майже ніхто з них не читатиме цього тексту. Та й не хотів би, щоб це сприйнялося як погроза. Ці люди просто поринули у минуле. Совєтське минуле — пішли проти течії історії. Ну що ж, доведеться їм пережити її знову. Разом із крахом режиму Путіна. І, не дай Бог, щоб не з крахом Росії. Але, сподіваюся, без нас.

На початку статті я перелічував старі європейські нації, які населяли старі імперії — вони також з ентузіазмом кинулися перекраювати карту світу — від Галичини до Самоа — і чим закінчилося — їхнім крахом. Я не хотів би завершувати цей текст «пророчою сентенцією» на кшталт «правда переможе» чи «зло буде подолане». На перспективу, можливо, й так. Але чи за мого життя? Не знаю. Так як не знали і ті, що були спалені в Майданеку, що зло таки було подолане. Для них важливою була лушпайка від картоплі на помийниці. Вибачте за брутальність. Знаю з перших уст в’язня Соловецьких концентраційних таборів 30-х років, що спробував мене виховувати. Тому це теж не метафора.

На разі ми маємо d’accepter un défi pour un duel. На разі цей виклик прийняв Майдан. Прийняв не вперше. І він готовий прийняти його ще раз. Як і більша частина України. Не вся. Вся ще не готова. А можливо, і не буде готова ніколи. Так буває. І тоді ці люди, бо важко їх окреслити як народ, просто випадають з істо­рії — стають населенням на території.

Не випасти з історії мають не лише українці, які творили історію на Майдані, але й європейці та американці. А в тому, що на Майдані-2013-2014 творилася історія — жодних сумнівів бути не може. Причому творилася історія більш активно, ніж у Відні чи Копенгагені, у ті яскраві і трагічні для нас зимові місяці. І разом з тим ця історія творилася і для Відня, і для Копенгагена — хоч вони про це не підозрювали, і, здається, не підозрюють. Як не надто переймалися і тим, що нацисти окуповували у 1938-му чехословацькі Судети, Белград та Осло — це ж бо далеко. Виявилося, що дуже близько.

Майдан став вузькою шпариною, через яку ми можемо зазирнути у майбутнє. І не лише наше українське майбутнє, але й у майбутнє світу. Головне — зробити з того, що ми побачили завдяки Майдану, правильні висновки. Майбутнє тому і є майбутнім, що воно не приречене. Ми все можемо укласти так, як ми хочемо. Але для того — для початку потрібно захотіти. Захотіти змінити світ. Але на краще. Так як про це мріяли ті,