Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Я напевне помилилася квартирою, — пробурмотіла знічено. 

Хоча, якщо це й правда, і десь є ще одна квартира з номером 707, в цьому домі працювати розхотілося. Як тільки уявлю, що виносячи сміття, зіткнуся з ЯДОм, як його називали студенти (і не тільки за абревіатуру імені - Яровий Д.О.), і він в своїй звичній манері скаже щось типу: «А, студентка Андріянова. Ведете незалежне журналістське розслідування, порпаючись у чужих відходах? Думаєте, пенсіонер Степан Павлович насправді в таємному зговорі з терористичною організацією? Не забудьте, що у вівторок лекція, і ви маєте принести доповідь на десять сторінок». 

— І кого ж ви шукали, дозвольте спитати, — поцікавився викладач, поки я малювала «райдужні» картини свого майбутнього. 

— Не кого, а роботу, — буркнула я. — Але вже не важливо. 

— Не прибиральницею часом? — раптом перестав веселитися Яровий. — Дуже шкода, Андріянова, але студентів не наймаю. 

Значить, все таки не помилилася. Чорт, і чого мені від цього так соромно. Я ж роботу шукати прийшла, а не рекламувати пилососи. 

— Нічого страшного, — силувано всміхаючись, відповіла, і перш ніж почервоніти до кінчиків вух, розвернулася до ліфта. — До побачення. 

Влетіла в кабінку, як тільки двері відчинилися, все ще відчуваючи допитливий погляд зелених очей на своїй спині, тремтячою рукою натиснула кнопку «1» та тільки тоді видихнула, притиснувши долоні до лиця. О. Боже. Мій. Як тепер на пари по «Менеджменту у ЗМІ» ходити?! Мені й минулого року діставалося. За все! Особливо, коли не встигала з роботи. Доводилось по п’ять хвилин стояти в дверях аудиторії під прицілом тридцяти пар очей, поки Яровому не набридне кепкувати. «Що, Андріянова, мабуть проспала, тому, що готувалася до сьогоднішнього семінару? Ну, давай сюди конспект, такі старання заслуговують нагороди». Та це ще нічого. Наш одногрупник Вася Гончар за звичку тріскати на парі пончики, поплатився кличкою Хомочка, якою нагородив його ЯДО. І не полінувався десь дістати корм для гризунів. Тепер викликає Васю тільки так, - трясе над головою упаковкою «Хом’ячок». Що чекає мене, навіть уявити страшно. 

Глибоко вдихнувши, я змусила свої думки текти в іншому напрямку. Зараз у мене й так проблем достатньо, і без злопам’ятного викладача. До того ж, залишилася остання вакансія в готелі, так що – вперед! 

*** 

При погляді на гігантську будівлю майже в центрі міста з величезними золотими літерами «Ореол» на фасаді, я знову скисла. Не приймають в такі місця студентів, без рекомендованого листа і купи довідок. Але спробувати можна. 

Я ледь потрапила всередину, бо похмурий охоронець на вході довго не хотів мене впускати, докладав комусь по рації, а потім кивнув на двері з написом «Відділ кадрів» і провів підозрілим поглядом. Якщо тут всі так скептично налаштовані, то точно нічого не вигорить. Але тільки встигла переступити поріг великого світлого кабінету, до мене підлетіла дівчина, трохи старша за мене, і спитала з надією:

— Ти щодо вакансії покоївки?