Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

І як тільки вона полегшено видихнула після мого сором’язливого кивка, знову розчахнулися двері, і мене ледь не знесло грузною тітонькою в сірій уніформі. 

— Нам терміново потрібні дівчата на третій поверх! — затрубила вона, ледь не хапаючи побілілу дівчину за комір. — Ви чим тут, в біса, займаєтесь?! Там приїжджих повно, а прибирати нікому! Зараз самі підете постіль міняти! 

Ми з кадровичкою зіщулилися, витріщившись на сувору жінку. 

— Ось, — пискнула дівчина, підступно випихаючи мене вперед. — Прийшла за оголошенням. Підходить? 

Тітонька оглянула мене зверху донизу, поцокала язиком, схилила гладенько зачесану і заплетену голову набік. 

— Якась дуже худа, — винесла вердикт. — Пилосос підняти хоч зможеш? Не переломишся? 

— На минулій роботі носила пивні п’ятнадцятилітрові барильця, — гордо відказала я. 

Жінка зміряла мене вже трохи добрішим поглядом і кивнула. 

— Добре, забираю. Залиш дівчатам документи і ходи за мною. Нема часу чекати, поки вони тут все оформлять. 

Під нетерплячим похмурим поглядом я швидко витягла з сумочки файл з документами, і через кілька хвилин вже отримала таку ж сіру уніформу. 

— Мене звати Світлана Андріївна, — повідомила мені жінка, яка все ще мене супроводжувала, поки я перевдягалася. — А ти? 

— Ксенія. 

— Добре, — цокнула язиком пані Світлана. 

Чи то ім’я їй сподобалось, чи форма на мені добре сіла, я так і не зрозуміла, але перепитувати не стала. Взялася до роботи. А її виявилося – непочатий край! До мене приставили веселу, говірливу дівчину з куцими темними косичками та гарним ім’ям — Василина. 

— Можеш звати мене Ваською, — добродушно прощебетала вона і одразу ж потягла на третій поверх, знайомити з роботою. 

В комірчині в кінці коридору, яка більше нагадувала склад, ми взяли візок із готовим набором для прибирання. Тут були і миючі засоби, і чисті рушники, і навіть постіль. Далі Вася долучила мене до групи у «Вайбер», якою користувався персонал. 

— Адміністратор скидає нам номер кімнати, в якій потрібно прибрати, чи принести рушників, а ми вже дивимося, хто за неї відповідає. Ось, дивись, «Номер 310», «Номер 206». Перший – наш. Там іще ніхто не живе, так що треба перевірити, чи все гаразд. Полетіли! 

А ця робота мені подобається, — промайнула в голові думка, поки ми швидко котили наш візок до білих дверей з вибитим на них золотистим номером. І думала я так до того момент, поки не ввірвалися всередину і не застали там дивовижну картину. 

Охайна дама в діловому костюмі, тепер розхристаному і зім’ятому, напівлежала на обідньому столі посеред вітальні, а між її розведеними ногами знаходилася голова чоловіка, який стояв навколішки, голим задом до дверей. 

Не встигла я зрозуміти, що відбувається, як Василина різко розвернула мене до виходу і виштовхала в коридор. Та ще не зачинилися двері, як владний жіночий голос холодно наказав: «Стояти!».