Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Нам кінець, — побілілими губами прошепотіла Василина, а тоді глибоко вдихнула і розвернулася. — Говорити буду я, а ти мовчи.

Коли ми знову увійшли в номер, жінка якраз поправляла спідницю, а чоловік неспішно натягував штани. Він повернувся до нас обличчям і виявився молодим хлопцем, на вигляд може років двадцять, не більше. Біляве розтріпане волосся завивалося на кінчиках, і надавало йому невинного янгольського вигляду. А коли він усміхнувся, з’явилися ще й милі ямочки. І важко було повірити, що оце прекрасне лице щойно знаходилося між ногами у хоч і розкішної, але точно вдвічі старшої дами. Жах, і в який гадючник мене тільки занесло! 

— Ларисо Вікторівно… — почала Васька, та жінка її перебила.

— Імена мені свої скажіть, — пригладжуючи фарбоване чорне волосся, наказала вона і підійшла до великого дзеркала, обрамленого позолоченою рамою.

— Василина Іванів, — проказала моя напарниця заціпеніло. — Нам прийшло повідомлення, що в триста десятий заселяються, і треба перевірити… 

Вона замовкла, коли рука з довгими червоними кігтями піднялася. 

— Я про це не питала, — різко додала до свого жесту жінка. — Тебе, здається, я вже бачила. А ти? 

Коли темні очі Лариси Вікторівни пройшлися по мені, скануючи, наче рентген-апаратом, я здригнулася, мимовільно роблячи крок назад. 

— Це – Ксенія, — за мене відповіла Васька. — Вона новенька, але швидко вчиться, правила знає. Буде мовчати, мов риба! 

Які ще такі правила, я перепитувати не стала. Виясню, коли заберемося звідси. Тим часом, дама задумливо підмальовуючи губи, свердлила нас поглядом у відображенні.

— Добре, — кидаючи помаду до сумочки, нарешті вимовила. — Але почую від когось плітки про те, що ви побачили, вилетите на вулицю одразу. 

Ми мовчки кивнули і щасливі вилетіли за двері. Василина схопила візок та ледь не бігом потягла його геть.

— В триста п’ятий, бігом, — прошепотіла вона, і я витягла ключ-карту з кишені.

Замок клацнув, і ми ввалилися в, алілуя, абсолютно пустий номер. 

— Ну, і що це було? — спитала я.

Ваську перекосило так, ніби в неї болів зуб, ні, всі зуби зразу.

— Лариса Вікторівна – власниця готелю, — відповіла вона. 

Ох, чорт. Попастися найвищому начальству, та ще й в таких обставинах, у перший же день. Та мені можна вже кубок вручити за попадання в найгірші життєві ситуації!

— Взагалі-то, власник – її чоловік, — продовжувала дівчина, поки ми підходили до зім’ятого ліжка, щоб змінити постіль. — Та йому, напевно, років сто. І там такий сімейний бізнес розважальних закладів, що готель він, можна сказати, подарував… цій зміюці. А вона мало не кожного дня водить сюди цих «хлопчиків на одну ніч».

Я завмерла з подушкою в руках.

— Тобто, цей ангелик – проститут? — здивовано перепитала я, і Васька захихотіла. 

— А то! — кидаючи мені наволочку, підморгнула. — Нічого такий, правда? Особливо без штанів… 

Сміючись і жартуючи, ми прибрали в спальні, помили дзеркало у ванній, залишили там кіпу рушників, та, отримавши повідомлення, поспішили виконувати нове завдання.

Загалом, день пройшов доволі нічогенько, як викинути з нього одну сцену в кімнаті №310. Коли прийшов час обіду, виявилося, що персонал харчується в їдальні безкоштовно. Що було просто подарунком небес! Я до відвалу наїлася смачнючим пюре з сосисками, і ледь не плакала, коли нам «з барського столу» перепало трохи шоколадних мафінів, які замовив хтось із постояльців, та так і не забрав. Розімлівши від їжі, я насмілилася запитати, може тут десь знайдеться якась комірчина, де я змогла б ночувати, на що Василина засипала мільйоном запитань, навіщо. Довелося вигадувати, що батьки живуть в сусідній області, а тут університет, та гуртожитки забиті. Похитавши співчутливо головою, дівчина пообіцяла щось вияснити в Світлани Андріївни, тої самої доброї феї, завдяки добродушному копняку якої, мене взяли на цю роботу. 

***
— Ох, і де ти взялася тільки на мою голову, — сварливо забурчала Світлана Андріївна, як тільки ми з’явилися перед її світлі очі з моєю проблемою. — У нас тут не притулок для бездомних. 

Та коли я вже розчаровано опустила плечі, додала:

— Є на четвертому кімната, склад зі старими меблями, і всяким ганчір’ям. Ліжок там, напевно, з п’ять, вже якесь підбереш. Але якщо Лариска чи хтось із її шісток, тебе попалить, я нічого не знаю.

Розвернувшись, вона перевальцем подалася геть, а ми з Василиною, усміхнено перезирнувшись, помчали до сходів навипередки, як малі діти.