Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

До «таємної кімнати» вели звичайні двері, які були навіть не зачинені! Увійшовши досередини, ми зрозуміли, чому. 

— Ого, справжня кімната загублених речей, — оглядаючи башти зі зламаних табуреток, перекинутих столів і тумбочок, промовила Васька.

Угу, справжній склад барахла, — кисло подумалось мені. До того ж, місце було незатишним, запилюженим, як старе горище. Але це краще, ніж нічого. А он та купа схожа на постіль. Діряву, за те вроді недавно принесену. Металеве ліжко з міцним каркасом знайшлося аж в кутку, що було просто ідеальним місцем. Із дверей мене там навіть не було видно за кучугурами непотребу. Навіщо його взагалі тут зберігають? 

Часу копирсатися в усіх цих речах у нас не було, прийшло нове завдання, тому ми нишком висковзнули з кімнати і помчали на свій, третій, поверх. І пробігали між комірчиною та номерами аж до пізнього вечора. 

Після ситної вечері Василина попрощалася зі мною та побігла додому, де жила з батьками, старшим братом та племінником. Виявилося, що вона минулого року закінчила університет, та нікому не потрібен її диплом економіста без досвіду роботи, от і доводиться прибирати. Та платять тут краще, ніж державним службовцям, тому жалітися нема на що, і робота вроді як не кусається. 

Я помила посуд, віднесла його суворій тьоті Зіні з роздачі, та ледь не навшпиньки прокралася на четвертий поверх. Але в коридорі, одразу за сходами хтось говорив. І я здивовано впізнала голос Лариси Вікторівни. Хіба начальство затримується так надовго? 

Та ще більшим стало моє здивування, і я ледь не випала в коридор, прислуховуючись, коли почула голос її співрозмовника. ЯДО? Денис Олександрович? Мій препод з «Менеджменту в ЗМІ»? Що, бляха муха, за прокляте місце?

* * *

Так, я справді не планувала підслуховувати. Не люблю влізати в чужі справи, тим більше в справи викладача та моєї нової начальниці – стерви. Думаю, до цих двох найвлучніше підійде вислів: «менше знаєш, міцніше засинаєш». А от цікавий журналіст в мені мав інші плани, і змусив залишитися на місці. Що ж у колишнього журналюги та… зміюки підколодної може бути спільного? Та ще й о восьмій годині вечора в напівтемряві коридору. Підсунувшись якомога ближче, я завмерла, прислухаючись до тихих голосів, які, мовби, відчувши мою незриму присутність, стали ще тихішими.

— Денисе, — муркотіла Лариса Вікторівна. — Ви вже оглянули всі наші найкращі номери, невже вам нічого не підійшло? Якщо є якісь особливі побажання, залюбки їх виконаю.

О, так, точно залюбки! Особливо інтимні.

— Хм-м, — якось задумливо, чи то кокетливо, протягнув Яровий, і я закотила очі.

І цей туди ж, боже. Якщо хоч краєм вуха почую підозрілі звуки, вшиваюся зі швидкістю світла. Мені ж їм обом потім в очі дивитися. Денису Олександровичу ще й двічі на тиждень, починаючи з першого вересня, тобто вже від післязавтра.

— Мені сподобалося, як ви сказали «особливі побажання», — все ж відповів мій викладач, і я гидливо скривилася. — Давайте перейдемо до вашого кабінету та обговоримо вашу привабливу… м-м… пропозицію.

Лариса Вікторівна зойкнула (навіть не уявлятиму, внаслідок чого така реакція), захихотіла, як школярка під час гормональної перебудови і, ледь не муркочучи, промовила:

— Денисе, ви поганий, дуже… поганий хлопець! Як же мені це подобається! Мій кабінет на першому поверсі, прошу за мною.

І цокаючи підборами, пішла геть.

Трохи важчі і повільніші кроки за мить рушили слідом.

Нарешті! Нічого цікаво для преси вони не сказали, тільки дарма коридор займали. А в мене, між іншим, ноги вже відвалюються за цілий день біганини. Більше немає коридорів для стовбичення по вечорах, чи що? Якби якусь скандальну новинку підкинули, не було б так образливо. А то тільки пофліртували і змилися. Несправедливо!

Зітхнувши, я востаннє прислухалася до тиші коридору та акуратно виглянула. Вроді нікого.

Стараючись іти якомога тихіше, прокралася до дверей кімнати – складу та прошмигнула всередину. Все, довгий день нарешті добіг кінця, і можна поринути в солодкі сни до самого ранку.

Але перед цим знайти серед купи мотлоху матрац і сяку-таку постіль. Не наважившись увімкнути світло в кімнаті, витягнула з кишені майже розряджений телефон та, присвічуючи собі ліхтариком дорогу, побрела на пошуки спальних предметів. Квест виявився не з простих, тому спати лягла я десь через годину, стомлена та змокріла. Зате під ковдрою, одітою в чистий підодіяльник, на майже новому, м’якому матраці та коло розетки, від якої заряджався телефон. Не так уже й погано.

Перед сном промайнула думка про те, що за весь день мені жодного разу не подзвонила мама. Видно, де я і як, не дуже її турбувало. Нічого. Впораюся сама!

Згорнувшись клубочком, обійняла себе за плечі та одразу заплющила очі, щоб не роздивлятися скелети старих меблів та не малювати в уяві страшних чудовиськ. Допомагало погано, та все ж через трохи я змогла забутися неспокійним сном на новому місці.

* * *

— Доброго ра-ано-очку-у, — почула я шепіт коло вуха і, миттєво прокинувшись, мало не беркицьнулася з ліжка.

Затуливши рота долонею, моя чорнява напарниця упала лицем на подушку, здригаючись від сміху. Дуже веселий жарт, ага!

— Васька! — гарикнула я і, схопивши подушку, почала гамселити свою нову подругу.

Якби я знала, що ця пришелепкувата частенько мене так будитиме, періщила б сильніше! Може б якийсь розум до голови прибила.

А тим часом, новий робочий день поволі наближався. А з ним і нові знайомства, приємні та не дуже…