Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Рушники в 308-й, — прочитала вголос Василина, і я, понишпоривши на полках у кладовій, бухнула кіпу махрових рушників на візок. — А ще у нас закінчився «Доместос».

— Десь я його бачила.

Здмухнувши пасмо, яке вибилося з хвоста та лізло в очі, я стомлено зітхнула та пішла шукати ящик із миючими засобами.

Ранок видався надто насиченим, але, як я зрозуміла, насичені тут майже всі ранки. Одні виселяються, другим щось треба, в третіх закінчився шампунь, рушники. Та як би не боліли ноги від бігу і руки від натирання дзеркал, гріла думка про те, що все помалу налагодиться. Головне, що є робота, дах над головою, ще й годують безкоштовно! А сирники тьоті Зіни – пальчики оближеш! Заради них можна і погарувати.

— Ого! — раптом вигукнула Васька та ще й підстрибнула на місці. — Завдання від самої Гончарової!

— Це хто? — кладучи пляшку засобу для миття унітазів до візка, спитала я.

— Та ж Лариса Вікторівна, — пояснила, не відриваючись від смартфона, Васька. — Просить занести свіжих квітів до номера 303.

— Окей, — стенула я плечима. — Ти вези рушники в 308-й, а я збігаю на перший поверх по квіти.

— Добре, — зраділа подруга і, розвернувши свого здоровенного візка, весело підстрибуючи, покотила його коридором.

— Невгамовна, — пробурчала я їй вслід, та все ж мимоволі посміхнулася.

Пощастило мені з напарницею, нічого жалітися. Васька – класна.

Замкнувши комірчину, я швидко попрямувала до сходів. Службових ліфтів у готелі не було, тому нам заборонялося їздити без крайньої потреби, аби не бентежити постояльців своїм плебейським виглядом.

Забравши зі стійки адміністратора приготований здоровезний букет лілій, який одразу ж затулив мені весь огляд, як би я його не несла, попрямувала назад. І чому я не вибрала рушники….

Тричі ледь не навернувшись зі сходів, намацуючи сходинки насліпо, я таки вилізла на третій поверх. Добре, що триста третій номер знаходився на початку довгого коридору, а то я точно б розтягнулася на прекрасному червоному килимі разом із цими дурнуватими квітами. Від солодкого аромату в мене ще й несамовито крутило в носі. Тільки б не почати чхати!

Перехопивши букет однією рукою, я намацала в кишені фартуха ключ-карту, та з другої спроби нарешті потрапила в номер. Виглянувши з-за білих бутонів, роззирнулася. Номер виявився майже таким самим, як і всі інші. Велике дзеркало коло входу, посеред вітальні – важкий стіл із темного дерева, чотири стільці, шкіряний диван. Ліворуч – двері в спальню, праворуч – до ванної кімнати. Вазу із зів’ялими жоржинами довго шукати не довелося, вона стояла в центрі на столі, і я впевнено до неї попрямувала. Та, зробивши кілька кроків, зрозуміла, - я в номері не сама. У ванній хтось кахикнув, а потім двері рвучко відчинилися, і у вітальню, лишень з рушником на бедрах вийшов не хто інший, як сам Денис Олександрович. Ну от, я знову попала….      

Ледь встигнувши сховати обличчя за квітами, завмерла, як миша під віником. Може й не помітить…. Тільки б не впізнав!