Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Важко не помітити здоровезний кущ посеред вітальні, якого раніше, вроді як, і не було. Однак, за таким зеленим віялом моє лице надійно ховалося від здивованого погляду ЯДОвитого викладача. Отже, я вроді як у виграші.

Кахикнувши, щоб трохи настроїти та змінити голос, я тихо пробурмотіла:

— Дуже вибачаюся, не знала, що тут хтось є. Поміняю квіти, і йду геть.

Голос вийшов вже надто писклявим, аж Дениса Олександровича перекосило, за те спрацював. Відмахнувшись, Яровий покрокував до спальні. От же ж… сволота. Міг би хоч привітатися! Ніби в себе вдома тут розходжає. А в нього ж є квартира, я там нещодавно в двері дзеленькала. Що ж він в готелі забув?! Підробляє хлопчиком на виклик для Лариси Вікторівни?

— Квіти у вазу поставите, чи стоятимете там, поки не зів’януть?

Здригнувшись, я ледь не впустила на землю клятий віник. Виявилося, що Денис Олександрович нікуди не пішов. Завмер на порозі та, склавши руки на грудях, з кривою посмішкою оглядає мене з ніг до голови. Особливо на першому погляд затримував. О господи!

Різко розвернувшись до нього спиною, ледь не впала, та, схопившись за стіл, полегшено видихнула. Так, спокійно. Він тебе не впізнає. Лиця не бачив, це точно. Він би не пропустив шанс покепкувати зі своєї студентки.

Тепер на раз, два, три….

Опустивши букет на стіл, я різко витягла з вази зів’ялі квіти та затисла їх під пахвою, а натомість спробувала всунути лілії, однак ваза виявилася замалою! Ще й, намагаючись впоратися з одним букетом, забула про той, який притискала до себе і, коли підняла руку, він звалився на підлогу.

— Понабирають на роботу! — гарикнули над вухом.

Я підскочила від несподіванки, звалила вазу та, позадкувавши, наткнулася на Ярового, який стовбичив у мене за спиною. Той, не чекаючи такого крутого повороту подій, не втримався на ногах і, схопивши мене за талію, повалився на підлогу.

Чорт, чорт, чорт!

Коли я, приземляючись, заїхала чоловікові ліктем кудись у ребра, він глухо застогнав та вилаявся, що змусило мене повернути до нього голову, і тут я зрозуміла, що мені кінець.

На підлозі лежить викладач менеджменту у ЗМІ, з його бедра повільно сповзає рушник, і він міцно притискає мене за талію до себе, вдивляючись в обличчя. Тиша аж задзвеніла.

— Андріянова? — якось приглушено мовив він, коли його брови повільно зійшлися на переніссі.

А мене ніби током вдарило.

— Ні, — пискнула я з надією.

А раптом допоможе.

— Андріянова….

Коли він загрозливо прогарчав моє прізвище, в мене аж гусяча шкіра на руках зробилася. Заверещавши, я буцнула його по нозі і, як тільки його рука перестала мене тримати, підскочила та кинулася геть з номеру.

Боже, клятий Василіск, чорти б тебе забрали і більше не повертали! І готель цей проклятий! Що не день, то якась халепа….

Вилетівши в коридор, не встигла й кроку ступити, одразу ж з кимось зіткнулась і мало не звалила на землю.

— Це що таке?! Та як… Ти!

О, ні… Для цього дня це просто бісове комбо.

Злими очима на мене дивилася не хто інша, як Лариса Вікторівна власною персоною. А я щойно вибігла з номеру її… партнера. Тепер мені точно кінець.