Читати книгу - "Новенька, Мар'яна Доля"

3. 

На другому уроці була інформатика. Цей навчальний предмет Лізі давався важко. Тож вона була налаштована песимістично і наперед готувалася до якоїсь халепи. Але, здається, сьогодні їй пощастило. 

Вчитель увійшов до класу не сам, а в супроводі якоїсь молодої жінки з короткою стрижкою, в модних, ледь затемнених окулярах. Ліза ще подумала, що і собі б такі хотіла, але вони, мабуть, коштують дуже дорого. 

Проте за мить вона забула про окуляри, бо незнайомка, яку інформатик відрекомендував, як Інну Едуардівну, широко посміхнулася і повідомила, що вона зі своїми колегами  працюють над впровадженням у навчальний процес нових інформаційних технологій, а їхній ліцей обрали в якості експериментального майданчика для випробування однієї цікавої програми.

 — То це над нами експерименти будуть ставити? — пирхнула Кіра  — перша красуня класу. 

 — А гроші за це платитимуть? — докинув хтось із хлопців із задньої парти. 

 — Ні, друзі, це дослідження цілковито добровільне і безкоштовне. Воно полягатиме в тому, що ви станете учасником віртуальної гри, де зможете відчути себе іншою людиною. 

 — Як це — іншою людиною? — Кіра закопилила і без того пухкенькі губи. — Мені й самою собою бути добре! 

 — А це надовго? — спитав Роман. 

 — Зараз я все розповім, — Інна Едуардівна кивнула головою. — Це зовсім нескладно, більше того — дуже цікаво.

 — А щодо того.,чи ви матимете якийсь бонус від участі, — втрутився вчитель інформатики, який досі мовчав,— то кожному, хто візьме участь у проекті, я дозволю не писати підсумкову контрольну роботу в кінці семестру. Вам автоматично зарахується відмінний бал.

Школярі відразу пожвавилися. Чому б і ні — і в гру можна пограти, і хорошу оцінку “на халяву” отримати.

Тому бажаючих було чимало. Лише Роман залишився сидіти на місці з нудьгуючим виразом на обличчі.  Та ще Ліза. Вона якийсь час невпевнено дивилася на натовп школярів, що оточив Інну Едуардівну. Жінка відповідала на їхні питання, щось пояснювала. А потім підняла голову і зустрілася поглядом з Лізою.

 — А ти хочеш стати учасницею проекту? —  спитала вона.

Несподівано для себе Ліза кивнула.

 — Тоді йди сюди —  у нас якраз лишилося одне вакантне місце!

 Ліза невпевнено підійшла до столу, все ще сумніваючись — може,  варто відмовитися? Але її ім’я вже записали до спеціального журналу, тож відступати було пізно. 

 — Хто буде першопрохідцем? — запитала Інна Аркадіївна. І знову поглянула на Лізу: — Може, ти? 

 — Не беріть цю тетерю, вона вам весь проект запоре! — гукнув Сашко, який сидів позаду Лізи і часто розважався тим, що на уроці смикав її за бретельку бюстгальтера.

Проте вчитель інформатики суворо поглянув на Сашка  і сказав, що скоріше на проект не візьмуть тих, хто говорить дурниці. 

А Інна Едуардівна дістала з великої сумки, яку принесла з собою, дивний прилад, схожий зовні на ті провідки з датчиками, що їх надягають лікарі пацієнтам, коли роблять електрокардіограму. Вона звеліла Лізі сісти на стілець, а сама заходилася  прикріпляти датчики на різні місця її тіла — до скронь, на шию, на руки та долоні.

Лізі навіть стало трохи моторошно. Вона уявила, що сидить на електричному стільці, і от зараз її вдарить струмом.

Однак Інна Едуардівна, ніби підслухавши її думки, підбадьорююче поплескала дівчину по плечу.

 — Не бійся, це не страшно і не боляче, — сказала вона. — Просто прилад зчитає деяку інформацію про тебе, а потім на основі неї спроектує нову реальність.

Усі однокласники, згуртувавшись навколо Лізи, мовчки спостерігали за нею. А Інна Едуардівна взяла до рук невеликий планшет і заходилася щось на ньому набирати.

Лізі раптом захотілося спати. Вона чула неголосне дзижчання, немов знаходилася вдома, сиділа в кріслі у садку під розлогою грушею, а над нею у верховітті гуділи бджоли. Усе тіло розслабилося, повіки налилися приємною тяжкістю, думки сповільнилися, і вона не відразу збагнула, що хтось до неї звертається.

 — Агов, Лізо! Можеш вставати! Ми вже закінчили сканувати твою особистість, — бадьоро промовила Інна Едуардівна і простягнула дівчині тоненький браслет із блакитного силікону, на внутрішньому боці якого було нанесене щось на зразок QR-коду.

 — Одягни його і не знімай увесь час, поки не закінчиться наш експеримент, — промовила жінка...