Читати книгу - "Новенька, Мар'яна Доля"

Ліза розплющила очі і сіла на ліжку. За вікном був похмурий осінній ранок. Збиралося на дощ. Першою думкою, яка сяйнула в голові, стало: "Ну й сон мені наснився!"

А потім вона поглянула на браслет на своїй руці. Задерла рукав піжами… і побачила на плечі  великий синець, якого там не було, коли вона лягала спати. 

Невже той експеримент дійсно  працює? Дивно, Ліза думала, що це просто гра, а виходить, все відбувалося насправді?

***

Поснідавши, вона підійшла до мами і міцно обійняла її.

— Мамочко, ти не сердишся на мене? — спитала Ліза.

— А що сталося? В тебе якісь неприємності? — захвилювалася жінка. 

— Ні, нічого страшного, просто я давно не зізнавалася, як тебе люблю! 

— Я також дуже люблю тебе, доню! — мама обняла її й погладила по голові, як маленьку.

***

Уроки цього дня проходили як ніколи спокійно. Лізі здалося, що багато її однокласників поглядають одне на одного і почуваються не дуже зручно, ніби хочуть щось сказати, та не наважуються. Ніхто нікого не дражнив, не штовхав, всі принишкли і посерйознішали.

Це ж, може, хтось і в її "шкурі" побував? — раптом подумала вона. Цікаво, що вони дізналися про неї? Раптом будуть сміятися з того "негламурного" стилю життя, який веде її родина? 

Уроки закінчилися, а Ліза не поспішала на автобус. Вона хотіла поговорити з Кірою, і таки дочекалася тієї нагоди, коли її подруги розійшлися, а дівчина залишилась сама.

— Кіро, привіт! Мені треба тобі дещо сказати…  щось важливе! — випалила вона.

Кіра нетерплячим жестом перекинула за спину довге волосся.

— Ну, чого тобі? — буркнула вона.

— Давай вийдемо надвір, — Ліза знала, що у класі є відеокамера, тому не наважувалася почати відверту розмову там, де їх могли підслухати.

— У тебе рівно одна хвилина, — невдоволено сказала Кіра і, підхопивши свій наплічник, модельною ходою рушила до виходу зі школи. Ледве встигаючи за співрозмовницею, Ліза вийшла надвір, і обоє спинилися під старою яблунею, яка приховувала своїми вітами їх обох від сторонніх очей.

— Ну, що ти хотіла мені сказати?  — Кіра запитально підняла одну брову. 

— Це стосується твого вітчима. Кіро, тобі потрібно викликати поліцію, або принаймні розповісти про все шкільному психологу…

Вона хотіла сказати про те, що може підтримати її, але Кірине обличчя раптом набуло бурякового кольору.

— Звідки ти дізналася? — ледве чутно спитала та.

— Я… розумієш, це все та програма, для якої нам роздали браслети…

— То ти залізла мені в голову? — раптом скипіла Кіра. — І тепер знаєш усе про мене? Дебільна гра, я не хочу в ній брати участь! 

Вона здерла зі своєї руки синій браслет — такий самий, як у Лізи, зіжмакала його в кулаці, а потім розмахнулася — й закинула браслет кудись у кущі.

— Ти даремно так хвилюєшся, — спробувала заспокоїти її Ліза. — Я нікому нічого не розповім…

Але Кіра, здається її не слухала. Вона дивилася на Лізу зі справжньою ненавистю. 

— Я не дозволю комусь чужому стати свідком мого особистого життя, — заявила вона. — Особливо тобі, чуєш мене? 

Вона схопила Лізу за зап'ястя і намагалася здерти з нього браслет. Ліза не чекала такого нападу, тож не оборонялся.

Але вже за мить схаменулася —  та її дорогоцінний браслет був уже в руках Кіри. Дівчина дістала з сумочки манікюрні ножиці і вже націлилася порізати Лізин браслет на шматки...