Читати книгу - "Новенька, Мар'яна Доля"

Протягом усього дня Ліза ні-ні, та й прислухалася до своїх відчуттів — чи щось змінилося в ній від того, що вона одягнула цей браслет? Можливо, вона вже стала іншою людиною, просто не помічає цього? Але все навколо неї залишалося без змін, і, зазирнувши до дзеркала, дівчина побачила добре знайоме обличчя, яке так не любила, бо вважала власні щоки занадто круглими, а вуха —  відстовбурченими…

Решта уроків минула без проблем, а з фізкультури їх узагалі відпустили, бо вчитель захворів. Місцеві  школярі бадьоро розійшлися по домівках, а ті, хто ще чекав автобуса,  сиділи на лавках на шкільному подвір’ї та базікали.

Ліза, як завжди, трималася осторонь. Вона спостерігала, як пішла додому Кіра з подругами — дівчата голосно пересміювалися, показували одна одній щось у телефонах та фліртували з хлопцями з одинадцятого класу, котрі стовбичили поблизу шкільних воріт.

На мить Ліза подумала, що добре було б і їй стати такою — симпатичною, впевненою у собі, одним словом, дівчиною без комплексів. А ще за мить вона побачила Романа —  і вся зіщулилась, передчуваючи ще якісь ущипливі слова на свою адресу. Дістала з сумки перший-ліпший підручник і низько опустила голову, вдаючи, що читає. Але краєм ока усе ж поглядала на хлопця.

Було невідомо, чи помітив він її. Він стояв біля  корпусу, де навчалися учні початкових класів, і щось читав з телефона. Двері відчинилися, і назовні вибігла маленька білява дівчинка у червоній куртці. Вона тягнула за собою великий рюкзак з рожевими єдинорогами. 

Підбігла до Романа, смикнула його за руку. Той сховав телефон у кишеню, щось їй сказав, забрав у дитини наплічник, і вони пішли до виходу.

Ліза здивовано провела цю парочку очима. Але тут вона побачила знайомий жовтий автобус, який плавно під’їздив до зупинки, схопила свою сумку і побігла займати місце у салоні.

***

Увечері вона довго відтягувала той час, коли потрібно було лягати спати. Те, що розповіла вдень Інна Едуардівна, дещо тривожило дівчину. Вона вже встигла засумніватися у тому, що цей проект їй дійсно потрібен. В голові крутилася нав’язлива думка — зняти  браслет, та й по всьому.

Але Ліза була педантичною і відповідальною дівчиною. Вона звикла, починаючи якусь справу, цілеспрямовано йти до її завершення. Та й відмінної оцінки з інформатики хотілося, ніде правди діти. 

Тому вона лягла до ліжка і заплющила очі. Сон не йшов. Цікаво, коли почнеться цей віртуальний сеанс? Як вона відчує, що вже стала іншою людиною? 

Десь у сусідній кімнаті голосно грала музика і заважала їй зосередитися. Що за фігня? Невже мама ввімкнула телевізор на всю гучність? Це на неї зовсім не схоже. Тим більше, що музика була іноземною, таку мама не слухала — суцільне бахкання ударних, якісь вигуки, стогони… Це дратувало Лізу, не давало зосередитись,  і вона рішуче сіла на ліжку й простягнула руку до лампи, щоб увімкнути світло. 

Настільна лампа з жовтим абажуром  завжди стояла на тумбочці поряд із ліжком, і Ліза з заплющеними очима могла її завжди знайти. Завжди, але не сьогодні. Мацала, мацала, і сама тумбочка здавалася їй якоюсь дивною — чомусь не квадратною, а круглою. Зрештою під руку трапився якийсь шнурок, вона випадково смикнула за нього — і світло загорілося.

Але що це таке?  Вона була не в своїй кімнаті! Сиділа на великому ліжку, на якому могло поміститися чоловік п’ять. Ліжко було застелене пухнастим покривалом ядучо-рожевого кольору, поряд стояла кругла тумбочка, декорована під мармурову колону, а на стіні висіла лампа у  вигляді підсвічника. Тільки замість свічок туди були вкручені маленькі лампочки. Навпроти ліжка стояло крісло, завалене одягом, м’якими іграшками і ще всякою всячиною. На підлозі біля вікна, закритого темно-зеленою шторою, у керамічній бочечці росла крислата пальма. На стіні висіло кругле дзеркало, а перед ним — поличка з великою кількістю косметики та парфумів.

Ліза повільно озиралася навколо. Цю кімнату вона бачила уперше. Цікаво, як вона тут опинилася? І що їй тепер робити?

Адже зараз може з’явитися господиня житла, побачить у своїй спальні незнайомку і, чого доброго, викличе поліцію. Мабуть, треба потихеньку, поки ніхто її не побачив, твкати звідси.

Ліза  обережно підвелася —  і раптом відчула, що з нею щось не те. Вона бачила свої ноги у маленьких рожевих капцях з хутряними помпонами, і розуміла, що розмір ноги зовсім не її. Сама Ліза носила взуття тридцять дев’ятого розміру, а тепер на ній були геть крихітні капчики — може, розміру тридцять шостого, не більше. 

Вона підняла свої руки ближче до очей і поглянула на них. Це були не її руки!  Ліза мала від природи досить великі долоні і завжди коротко обрізала нігті. А тепер  побачила тонесенькі, мініатюрні пальчики з довгими нігтями, пофарбованими в червоний колір. 

Дівчина стрімко підбігла до дзеркала і зупинилася перед ним, роззявивши від здивування рота. А дивуватися було чому! Із люстерка на неї дивилася тендітна білявка з довгим волоссям та великими синіми очима. 

 — Нічого собі! — з захватом прошепотіла Ліза. — Я стала Кірою!