Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

 — Господи, тільки не кажи мені, що притягнув сюди свою студентку, — майже простогнав чоловік у військовій формі, коли ми вилізли з трави та, стріпуючи з одягу бруд, рушили до поліцейського фургона.

Незнайомець виглядав трохи старшим за Ярового, під світлом прожектора з даху автомобіля було добре видно вкриті сріблом скроні, хоч волосся на голові все ще не втратило насиченого смолистого кольору. Мене зачарувало те, наскільки сильна енергетика йшла від цього військового. Впевнена стійка, широко розставлені ноги, пряма спина. І навіть те, як тримав шолома під пахвою, розслаблений та готовий у будь-який момент вихопити з кобури пістолет.

— Це так, але не зовсім, — відповів йому Денис, простягаючи руку.

Той потис її, з кривою посмішкою зиркнувши на мене.

— Доброї ночі, юна леді, — підморгнув, білозубо вишкірившись.

— Ксенія, — якомога впевненіше представилась і теж підняла руку.

Таємно сподіваючись, що ніхто не бачить, як тремтять мої коліна.

— Дуже приємно, — здивовано здійняв брови чоловік, та все ж взяв мої пальці в свої.

Але не потиснув, а перевернув кісточками вверх і торкнувся губами. Мене від такого жесту мало інфаркт не вхопив. Не часто незнайомці та ще й такі… величні, цілують мені руку.

— Можеш звати мене Дарієм, — вимовив неголосно, дивлячись у вічі.

А в мене від бархатистої вібрації його голосу мало ноги не підкосилися. Якби не Яровий, що вліз між нами, я б точно зомліла, ніби панночка в дешевому серіалі.

— Дарію, досить фліртувати з моєю студенткою, — невдоволено процідив Денис, відтягуючи мене собі за спину. — Краще покажи, що вдалося захопити.

Військовий весело пхикнув, зітхнув та здвигнув плечима.

— Те, що не встигли спакувати. І ще наші ведуть дві їхні машини. Поки що не беремо, сподіваємось, що ті самі приведуть нас до нового складу. А місце знаходження дівчат….

Затнувшись, Дарій зиркнув на мене, а тоді запитально – на Ярового.

— Можеш казати, — кивнув Денис. — Це вона знайшла підземелля і прислала аудіозапис.

Коли чоловік знову перевів на мене погляд, він уже не був жартівливим, а скоріше – задумливим та зацікавленим. Але більше нічого не сказав. Кивнув до ЯДО та махнув рукою, щоб слідували за ним.

— Зараз мої люди обслідують підвал, але, думаю, там більше нічого цінного не залишилось, — крокуючи до автомобіля, повідомив. — Артем, вируби прожектор, бо зараз сюди вся цікава шваль з «Ореолу» злетиться.

Коли раптом різко потемніло, я мало не перечепилась об власну ногу від несподіванки. Та сильна рука перехопила мене за лікоть. І не відпускала, аж доки ми не спинилися біля відчинених дверцят фургона. Там всередині сидів ще один військовий з ноутбуком на колінах та в навушниках. На нас він не звертав жодної уваги, зосереджено клацаючи по клавіатурі.

Дарій взяв з сидіння планшет і розвернувся до нас.

— Ми поки що так і не знайшли штаб квартиру, де вони тримають дівчат, — похмуро зізнався. — Але дещо в нас все ж таки є. Чоловік, який закупляє продукти на одному й тому ж складі, а також – дуже специфічні жіночі товари. Вчора нам вдалося піймати його на камеру.

Коли до нас повернули екран планшета, щоб показати поставлений на паузу кадр з дуже чітким зображенням, ми нахилились ближче, а за мить ледь не в унісон видихнули:

— Арський!

Цікаво, чи можна попросити мені скріншот? Вітчим, який впадав в істерику від слова «тампони», стояв з найбільшою в історії критичних днів упаковкою прокладок під пахвою. Цей історичний момент потрібно обов'язково зберегти, вставити в рамочку та почепити на найпочеснішому місці.