Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Вибратися з готелю непоміченою, - не найскладніше завдання. Найважче – вигадати причину, чому я не йду собі центральною стежкою до стоянки, а завертаю за ріг, що добре проглядається з камери відеоспостереження.

Та мені пощастило…. Мабуть, треба обережніше ставитися до всього, що слідує за цією думкою, та я не змогла не порадіти, помітивши, що хтось забув пакети зі сміттям під сходами. А сміттєві баки – якраз по дорозі до здичавілого парку. Тож, діловито підхопивши чорні кульки, я гордо закрокувала до виходу, чемно попрощалася з охоронцем та бігом кинулася до чагарників, мало не забувши викинути сміття.

Не дуже приємно було знову лізти у високу траву, та ще напотемки, але й повернутися вже не могла. Мене затягнула ця шпигунська гра. Ніколи б не подумала, що таке може відбуватися в реальному житті. Таємні склади, нелегальна зброя… Підземелля в готелі, серйозно?! Навіть Варя за таку сенсацію власну ногу б віддала. Та, якщо бути чесною, не тільки адреналін вів мене уперед через кропиву і липкий в’юн. Усі ці події, мозкові штурми та робота пліч-о-пліч з Яровим дарували мені свободу і мету. Найгірше було б після пар і важкого робочого дня в готелі лежати в кімнатці на четвертому поверсі та думати, що отаким і буде все моє життя, - блідим та нудним. А Денис Олександрович, разом із проблемами, приніс в моє життя стільки емоцій, що я вже й не уявляла, як буду без цього. І це трохи лякало…

— Спіймав, — раптом почула тихий шепіт, а тоді мене схопили за руку та потягнули в бік.

Злякатися не встигла, бо впізнала голос Ярового. Але якого біса він робить?

— Ми не самі, — ніби прочитавши мої думки, видихнув чоловік, а тоді розвернув до себе спиною та натиснув на плечі, щоб присіла.

І тільки тоді я помітила за деревами хаотичні промені ліхтариків. А вже потім почула важкі кроки. Нарахувала аж п’ять темних постатей, що невпинно наближалися до залізної хвіртки в підземелля. Невже так швидко зреагували та знайшли, куди перенести зброю? Чи не тільки зброю… І що ж нам тепер робити? Сидіти, зачаївшись, мов їжаки в саду, і спостерігати, як погані хлопці зводять нанівець усю розвідувальну роботу?

Боже, я вже навіть мислю, як нишпорка…

Коли Денис Олександрович, що так само сидів навпочіпки поряд, раптом нахилився до самого мого вуха, ледь не торкаючись губами. Довелося докласти усіх можливих зусиль, щоб не ворухнутись.

— Сюди вже їдуть. Коли почнеться облога, я дам команду бігти, і ти побіжиш. Без зайвих питань. Зрозуміла?

Його ледь чутний шепіт здався мені голоснішим за крик, а від теплого подиху залоскотало аж у животі. Рефлекторно кивнувши, спохмурніла. Облога? Яку нам показували на телеекрані під час лекції з «Кримінальної проблематики у ЗМІ»? А де мій бронежилет? Чи він мені не знадобиться? А якщо…

Поки в моїй голові хаотично металися панічні думки, біля проходу стало шумно і не так темно. Під світлом великого ліхтаря чоловіки один за одним заходили та згодом поверталися на зовні, вже з ручними шкіряними чохлами, дерев’яними ящиками та сумками. Коли їх на траві стало чимало, з тіні повільно виїхав невеличкий фургон.

Що? Та в нього це все нізащо не влізе! — подумала я глузливо. Та виявилося, що у них таки все було продумано.

Коли у фургон втягнули кілька дерев’яних ящиків, що, мабуть і мене вмістили б у повний зріст, зверху кинули кілька сумок та зачинили дверцята. Двигун завівся, і автомобіль зник за деревами. Йому на зміну підкотився темний легковик. За ним – білий бус. Після чорного спорткара Яровий почав нервувати.

— Зараза, — пробурчав ледь чутно. — Вони ж зараз розбредуться різними дорогами, нізащо всіх не половиш!

І саме тоді заволали сирени, а галявину засліпили прожектори. Поки я великими очима дивилась на поліцейський фургон, з якого вистрибували люди в бронежилетах та шоломах, Денис Олександрович, лігши в траву, потягнув мене на себе.

Ледь змогла відірвати очі від того, як блискавично КОРД кладе на землю широкоплечих чоловіків. Та рука Ярового на моїй потилиці не залишила шансів. Тільки-но моя щока торкнулася чоловічих грудей, пролунав перший постріл.

— Ш-ш-ш, — заспокійливо погладив мене по волоссі Денис Олександрович, коли я злякано сіпнулась.

Звук був не такий, як у кіно, анітрохи. Гучний, різкий та неприємний. Аж мороз прокотився спиною. І єдине, що змогло вберегти мене від паніки, тепла долоня, що механічно погладжувала моє плече. Та коли я на ній зосередилася, вона раптом завмерла.

— От чорт… - якось здивовано видихнув Яровий, а тоді міцно стис мене руками й перекотився, придавивши до землі всім тілом.

Поряд хтось пробіг, настільки близько, що я відчула важкий запах чоловічих парфумів та поту. Прогримів ще один постріл, але куля, судячи зі звуку, влучила у дерево над нами. Боже, так близько!

Яровий наді мною заворушився. Припіднявся на ліктях, щоб дати моїм легеням трохи доступу до кисню, та повернув голову вслід втікачу. Невдоволено лайнувся, а тоді видихнув і опустив погляд.

— Ти як, жива? — тихо спитав.

— Здається… — ледь вичавила я.

Було лячно, та водночас не могла припинити думати про те, що Денис закрив мене собою. Про те, як притискається його тіло, і наскільки близько знаходяться його губи… І про те, що остаточно відкинула оте «Олександрович».

А він продовжував опалювати подихом моє обличчя, і мені на мить здалося, наче він ще нижче схилив голову. Щоб поцілувати?

— Ден, ти тут? — рознісся парком хриплий окрик.

Ми одночасно здригнулися, повертаючи голови. Здається, замріявшись, я все пропустила. Операція закінчилася.