Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Краще б Кларі не принижувати мене, одружуючись першою, — каже Маґда.
У такий спосіб ми й зціляємося. Вчора канібалізм та вбивство. Вчора вибираємо стеблинку трави. Сьогодні старомодні порядки та закони, правила та ролі, що дають нам можливість відчути себе нормальними. Ми зменшуємо вплив втрат та жахіть, страшної паузи в житті, живучи так, ніби нічого з цього з нами ніколи не ставалося. Ми не станемо втраченим поколінням.
— Ось, тримай, — каже мені сестра. — У мене є дещо для тебе.
Вона простягає мені конверт, на ньому курсивом, як нас вчили у школі, виведено моє ім’я.
— Твій старий товариш дав про себе знати.
На мить я думаю, що вона має на увазі Еріка. Він живий. Моє майбутнє ховається в цьому конверті. Він чекав на мене. Або вже почав нове життя.
Але конверт не від Еріка. І він не містить у собі мого майбутнього. У ньому моє фото, ймовірно, останнє до Аушвіцу, на ньому я сиджу в шпагаті біля ріки, фото, яке зробив Ерік і яке я віддала своїй подрузі Ребеці. Вона зберегла його для мене. Я тримаю в своїх пальцях себе — дівчину, яка незабаром втратить батьків, яка ще не знає, як швидко вона втратить своє кохання.
Однієї ночі Маґда бере мене з собою до розважального клубу. Там Клара з Чічі, та Ребека, та Імре, брат Чічі. Ґабі, мій лікар, теж там, і, мабуть, саме тому я погоджуюся танцювати, хоча й ще дуже слабка. Хочу показати йому, що вже видужую. Хочу показати йому, що весь час, який він присвятив піклуванню про мене, насправді дав результат, а не був втрачений даремно. Я прошу Клару та інших музикантів зіграти «Блакитний Дунай» і розпочинаю знайомий танок, той самий, що рік тому я танцювала своєї першої ночі в Аушвіці, той самий, за який Йозеф Менґеле винагородив мене булкою хліба. Рухи не змінилися, проте моє тіло — дуже. У моїх кінцівках не лишилось ані м’язів, ані гнучкості, у моєму тілі немає міцності. Я — крихке лушпиння, безволоса дівчина зі зламаною спиною. Я закриваю очі, як тоді, у бараці. Тієї далекої ночі я тримала повіки заплющеними, аби не дивитися в жахливі вбивчі очі Менґеле, аби не впасти під тиском його погляду. Тепер я заплющую очі, аби відчути своє тіло, відчути тепло вдячності від глядачів. Коли я згадую рухи, добре знайомі па, високі махи, шпагати, я щомиті повертаю собі дедалі більше впевненості та задоволення. Я повертаюся у часі до тих днів, коли ми не могли уявити страшнішого замаху на наші права та свободу, ніж комендантські години та пов’язки з жовтими зірками на плечах. Я танцюю перед своєю невинністю. Перед дівчиною, що, стрибаючи, бігла до балетної студії. Перед мудрою та люблячою мамою, яка вперше відвела мене туди. Допоможи мені, я благаю її. Допоможи мені. Допоможи мені повернутися до життя.
Кілька днів по тому для мене приходить товстий лист. Він від Бели. Це перший з багатьох листів, які він напише мені, спочатку з протитуберкульозного диспансеру, а потім з рідного дому в Прешові, де він народився та виріс — це третє за розміром місто у Словаччині, всього лише в тридцяти кілометрах на північ від Кошице. Все більше дізнаючись про Белу, я починаю збирати докупи життя з тих фактів, які він описує у своїх листах. Сивоволосий заїкуватий чоловік із саркастичним почуттям гумору набуває окресленої особистості.
Бела пише про свої найперші спогади — як він ходив на прогулянки з дідусем, одним із найбагатших людей країни, та той відмовлявся купувати йому печиво в кондитерській. Залишивши лікарню, він керуватиме тим самим дідусевим бізнесом — оптовою торгівлею продуктами від фермерів з регіонів, меленою кавою та пшеницею по всій Словаччині.
Бела — це напхом напхана комора, країна достатку, бенкет. Як і моя мама, Бела втратив батьків ще малим. Його тато, мер Прешова, а перед тим відомий юрист для малозабезпечених, поїхав узимку на конференцію до Праги, коли Белі було чотири. Він виходив з потяга та потрапив під сніговий обвал. Принаймні так поліція доповіла Белиній матерій. Його тато — фігура неоднозначна, він протидіяв елітам Прешова, надаючи адвокатські послуги біднякам та позбавленим прав. Бела підозрює, що через це його й було вбито. Однак офіційна версія свідчить про те, що він задихнувся під снігом. З того часу Бела почав затинатися.
Його мати так ніколи й не оговталася від смерті тата. Її свекор, Белин дідусь, тримав її зачиненою вдома, аби вона не зустрічалася з іншими чоловіками. Під час війни тітка та дядько Бели запросили її до себе в Угорщину, де вони жили під прикриттям, з підробними ідентифікаційними документами. Одного дня його мама була на ринку та побачила там групу солдатів СС. Вона запанікувала. Вона підбігла до них та вигукнула зізнання. «Я єврейка!» — сказала вона. Вони відправили її до Аушвіцу, там вона померла в газовій камері. Інші члени родини, викриті зізнанням Белиної мами, вирішили тікати в гори.
Брат Бели Джордж поїхав до Америки напередодні війни. Незадовго до імміграції він прогулювався вулицею Братислави, столиці Словаччини, і там на нього напали неєвреї та розбили йому окуляри. Він облишив антисемітизм, що зростав у Європі як на дріжджах, та поїхав жити з двоюрідним дядьком у Чикаго. Його двоюрідна сестра Маріанна втекла до Англії. Бела, який навчався в Англії, коли був малий, та вільно володів англійською, відмовився залишати Словаччину. Він волів захистити всю родину, проте не судилося. Його дідусь помер від раку шлунку. Тітку та дядька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.