Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

Прокинувшись у незнайомій спальні, кілька хвилин нерухомо лежала, розглядаючи білосніжні стіни, сірі штори, пухнастий килим та себе у дзеркальних дверцятах шафи купе. Прокручувала в голові вчорашній вечір, все ще відчуваючи докори сумління… бо у машині Ярового вже не спала. Дивилася на нього з-під прикритих повік, як серйозно він слідкував з дорогою, твердо тримаючи кермо, і не могла зрозуміти, відколи стала такою... слабкою. Мантра про «в нас і так багато проблем, і без Ярового», вже не допомагала. Надзвичайно нервувало те лоскотне відчуття в животі, коли він торкався чи був надто близько. Я ж не якась там манірна панночка з книг Джейн Остін, зовсім ні. Тому треба з цим щось робити. Вже хотіла «прокинутись», коли спинилися. Та поки думала, як це краще провернути, щоб не викликати підозр, він підняв мене на руки. І я зрозуміла, що не можу. І що найстрашніше, - не хочу. Може, якщо дозволю собі секунду – другу насолодитися слабкістю, воно мене відпустить? Але тут вже Денис усе зіпсував. Спочатку вклав у ліжко та роззув, а тоді ще й торкнувся щоки, забираючи пасмо волосся з обличчя. Залишатися з заплющеними очима ставало все складніше, і якби він не пішов, я б точно себе видала.

Зітхнула, перевертаючись на бік, та втупила погляд у шпарину між шторами, крізь яку до кімнати пробрався тоненький сонячний промінчик. Стоп, а котра година? Сьогодні ж ніби четвер... І пари ніхто не відміняв.

Різко підскочивши, заплуталась у ковдрі та ледь не звалилася з ліжка. Коли нарешті дісталася підлоги, спробувала пригадати, чи брала з собою телефон. Понишпорила по кишенях, і витягла його. Що?! Вже майже дев’ята! Де, в біса, Яровий?!

Той знайшовся на кухні. Спокійнісінько собі попивав каву, закинувши ногу на ногу та листаючи щось у планшеті.

— Ви в курсі, що ми спізнюємось?! — ледь не закричала, вриваючись.

А він підняв на мене ліниво погляд, здвигнув плечима і мовив:

— Мені на другу пару сьогодні.

Ну, клас.

— А я?! — мало не підстрибнула від обурення. — Хоч скажіть, де знаходжуся, і де тут автобусна….

«… зупинка», — хотіла договорити, але пригадала, що в мене зі собою нічого немає. Ні рюкзака, ні гаманця, ні копійчини в кишенях. А потім ще й згадала, що була в цьому домі, коли шукала роботу. І до універу звідси — пів міста. Не те, що на першу, я й на останню не потраплю. Здулася, як пробита повітряна кулька, опускаючи у відчаї плечі.

— Відколи це Андріянову зацікавили нз? — закотив очі Денис, та, зустрівши мій сердитий погляд, зітхнув. — Добре, йди взувайся, підкину до парку.

Не давши йому змоги передумати, помчала в прихожу, шукати свої «Венси».

* * *

ЯДО, як і минулого разу, висадив мене на стоянці біля Галицького парку та, вискнувши шинами, зник за рогом. А я, глянувши на екран телефону, кинулась до пішохідного переходу. Першою парою ніби стояла «Історія журналістики», а Ірена Ігорівна флегматично ставилася до запізнюхів, і нз взагалі рідко виставляла, тому за це я хвилювалася найменше. А от як відсидіти весь день без нічого, та ще дилема. Сподіваюся, Варя знайде для мене запасну ручку і клаптик паперу.

От про що я зовсім забула, то це про митний контроль. Увірвавшись до університетського холу, ледь встигла пригальмувати, коли мені на переріз кинулася Надія Микитівна.

— Куди ломишся під час пар?! — сердитим голосом прогуркотіла пенсіонерка. — Перепустку показуй.

Ну, супер! Тільки цього мені й не вистачало.

— Ми з вами бачимося третій рік, мінімум двічі на день, — простогнала я.

— Знаєш, скільки вас тут швендяє! Я що, маю всіх в лице пам’ятати?! Робити мені нічого! Без перепустки не пропущу!

Теж мені Гендальф знайшовся… дідько!

Та не встигла я опустити руки і здатись, як позаду знову відчинилися двері, і оце вперше я була настільки щаслива від появи Ярового. Чоловік здійняв брови, оцінивши ситуацію та, зробивши ковток зі стаканчика з логотипом місцевої кав’ярні, кивнув до вахтерки.

— Пропустіть студентку, вона й так забагато прогулює.

І спокійнесенько пройшов повз, до сходів. А я не знала, чого мені хотілося більше, розцілувати його чи задушити. Пхикнувши, боком обійшла старушенцію, що підозріливо примруженим поглядом продовжувала за мною слідкувати, та помчала на третій поверх до аудиторії. Обігнавши Ярового між поверхами, пригальмувала та різко розвернулася перед ним. З широкою посмішкою вихопила з його руки паперовий стаканчик.

— Андріянова! — обурено вигукнув спантеличений викладач, але я вже неслася догори, весело гигочучи.

А що? Він вже кави вдома попив, зловживати — не на користь. Я, може, турбуюся про його здоров’я! М-м-м, карамельний лате?

Ірена Ігорівна, як я й передбачала, лиш махнула рукою, коли я увірвалася до аудиторії, тому я тихенько причинила за собою двері та подріботіла до вільного місця коло Варі. Подруга тільки очі витріщила. А що, я так погано виглядаю?

— Ти ніби з джунглів повернулася, — прошепотіла дівчина, хапаючи свою сумку.

За мить переді мною вже лежали не лише блокнот і ручка, а ще й гребінець і серветки для вмивання. Що, настільки погано?!

Після лекції, на якій у мене весь час бурчало в животі, Варвара, тяжко зітхаючи, потягла до їдальні та купила два пиріжка з м’ясом та сік. Всадовивши мене за стіл, хитнула головою.

— Ну? — спитала. — І в яке пекло тебе занесло цього разу?

Я пхикнула, пригадавши, як на першому курсі з’явилася на парах після нічної зміни в барі, з ніг до голови просякнута всіма видами алкоголю і цигарковим димом. Заядлі гульвіси групи тоді сприйняли мене за свою, і весь день зиркали з повагою. А Варя ледь не цілу банку духів на мене вилила, щоб перебити шлейф.

— Нічого нового, — відмахнулась я, вгризаючись у пиріжок, і ледь не застогнала від задоволення. — А в тебе як справи?

Головне, відвести розмову кудись подалі від моєї роботи, щоб ненароком не бовкнути зайвого. Варя на цей гачок радісно піймалася, і заторохтіла про виставку, на якій учора побувала. Мені залишалося тільки уважно слухати і кивати, що я з задоволенням і робила. Про звичайне, безтурботне життя було дійсно цікаво чути, уявляючи, як добре після пар прогулятися ярмарком, чи послухати цікаві історії про експонати на виставці.