Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

товару. Ось що про це кажуть науковці: «Прихильники нафтовидобувних розробок вірять, що країни, яким пощастило мати чорне золото, можуть завдяки цьому ресурсу почати розвиватися... Але виходить навпаки, що країни, які залежать від нафти як від основного ресурсу для розвитку, характеризуються винятково незадовільним управлінням і значною корупцією, яка часто призводить на місцевому рівні до руйнівних економічних, медичних і екологічних наслідків, а також до конфліктів і воєн. Якщо підсумувати, країни, що залежать від нафти як від джерела засобів для існування зрештою стають найбільш економічно проблемними, найбільш авторитарними і найбільш пошматованими конфліктами у світі».

Основна проблема полягає в тому, що нафта не співіснує мирно з іншими галузями, на основі яких ви можете розбудувати досить стабільну національну економіку. Це справедливо для країн третього світу, країн першого світу і навіть світу, що завис між цими двома, наприклад Росії. Нафта створює для наближених до влади еліт настільки великі початкові вигоди без жодних зусиль, що ніхто нічого не хоче робити, окрім як ганятися за нафтовим джекпотом. А оскільки нафта витісняє інші галузі, то прибуток, схоже на те, ніколи не слугуватиме на благо всієї країни. Видобуток нафти потребує чимало початкових капіталовкладень, але ці недешеві початкові фізичні інвестиції слугують лише нафті. Від технологій й інфраструктури викачування нафти й газу з-під землі нема жодної користі для будь-якої наступної після них галузі. Що гірше, нафтова інфраструктура часто шкодить довкіллю, тим самим завдаючи збитків іншим економічно прибутковим проєктам, які можна було б втілити на тій самій землі.

Видобуток нафти більш капіталомісткий, ніж працемісткий — це означає, що він не створює багато постійних робочих місць. Однак у кінцевому підсумку створює продукт, продаж якого на світовому ринку приносить значні прибутки. Це закладає підґрунтя для корупції в особливо великих розмірах серед політиків: люди, спроможні влаштуватися, щоб відхопити частку від вартості нафти, швидко збагатіють, незалежно від того докладають зусилля до видобутку нафти з землі чи ні. Політичні еліти, коли йдеться про нафтові прибутки, можуть гарно прилаштуватися і матимуть усі підстави вислужуватися перед нафтовидобувними компаніями, і всі перешкоди прибрати зі шляху кожного, хто може отримати політичну владу, і тим самим відсунути їх від фінансового корита, до якого вони присмокталися. Навіть у випадку менш зажерливих політичних еліт, нікуди не зникає базова проблема, яка полягає в тому, що нафта — товар, ціна на який визначається свавільними міжнародними вітрами; різкі стрибки ціни на нафту зводять нанівець зусилля з довготермінового, прорахованого бюджету й інвестицій у задоволення основних потреб населення в країні, що віднедавна живе за рахунок отримуваних від нафти прибутків.

Це неминуче прокляття; нафтовим країнам ведеться добре, якщо вони мають невеликі й міцні демократичні інститути, стійкі до тиску і спроможні відповідати на запити й потреби громадян. Але в країнах, яким бракує сильного, законного демократичного управління відкриття нафти, загалом спричиняє ще більші проблеми й нерівність. Ще 2002 року, приблизно в той час, коли Екваторіальну Гвінею визнали провідним постачальником нафти в Сполучені Штати, доктор Террі Карл, американська професорка, яка йшла в авангарді дослідження цих питань, пояснила групі урядових чиновників і керівників нафтових компаній, що «без певного втручання» їм слід очікувати «падіння добробуту людей в країнах-експортерах нафти. Це спровокує насилля й заворушення. Спричинить порушення прав. Спричинить знищення довкілля. Допоможе авторитарному правлінню».

Подеколи Карл розповідає історію про те, як почала дослідження, які привели до першої її книжки «Парадокс достатку»: «Багато років тому в пошуках теми дисертації я вирушила до Венесуели на інтерв’ю із засновником ОПЕК, чоловіком на ім’я Хуан Пабло Перес Альфонсо, і поставила йому кілька запитань щодо заснування ОПЕК...

І він сказав мені: «Терезіто, послухай, ти розумна молода людина. Навіщо ти досліджуєш ОПЕК? Чому б тобі не розібратися, що нафта коїть з нами, експортерами нафти?»

Я спитала: «Що ви маєте на увазі?»

І він відповів: «Нафта — це випорожнення диявола».

Із цього почалися десятиліття досліджень доктора Карл того, чому жителі великих нафтовидобувних країн на кшталт Венесуели, Анголи й Іраку живуть, як на розпеченій сковорідці, тоді як іншим країнам на кшталт Норвегії і Сполучених Штатів ведеться добре. Професорка Карл про властивості нафти як товару відгукувалася нейтрально. «Нафта як така значення не має, — говорила вона. — Просто чорна в’язка рідина». Але було складно забути слова засновника ОПЕК чи слова колишнього міністра нафти і мінеральних ресурсів Саудівської Аравії, країни, яка офіційно отримала від своїх запасів нафти вигоду більше, ніж будь-яка інша країна світу. «Врешті-решт, — сказав Ахмед Закі Ямані, якого його посада перетворила на одного з найвпливовіших людей на землі, — краще б ми знайшли воду».

Екваторіальна Гвінея навряд чи була першою країною, на яку впало прокляття парадокса достатку, але різкий контраст між стилем життя Теодоріно і решти екваторіальних гвінейців зробило з неї вагоме поле досліджень. Основною резиденцією Теодоріно був маєток на узбережжі Малібу, але він також проводив кілька місяців у рік в товаристві своєї мистецької колекції вартістю у 22 мільйони доларів (включно з полотнами Дега, Гогена й Ренуара) у шестиповерховій садибі вартістю у 100 мільйонів доларів на авеню Фош у 16-му окрузі Парижа. І трохи часу в скромному, вартістю у 7 мільйонів доларів, обійсті в Кейптауні у Південній Африці. Щоб зрозуміти, скільки Теодоріно витратив за останні п’ять років, дослідникам «ресурсного прокляття» достатньо було вивчити нещодавній звіт Сенату: 330 173 960 доларів США на «Ламборджині родстер» (одна з його трьох десятків розкішних автівок), 102 053 290 доларів на домашню охорону, 82 900 доларів на меблі, 58 500 доларів на домашній кінотеатр «Бенг енд олуфсен» (установка входить у вартість), 3 221 310 доларів на портативну автомийку і 1 734 170 доларів на два винні келиха (їх можна мити в посудомийці?). Два! Ці витрати навряд чи виходили за рамки сімейного бюджету, беручи до уваги, що батько Теодоріно, президент Теодоро Обіанг Нгема Мбасого, посів восьмий рядок у переліку найбагатших світових лідерів за версією журналу «Форбс». Він опинився якраз попереду королеви Єлизавети ІІ. Зрештою, це були дані з відкритих джерел.

Про що на той час у відкритих джерелах не йшлося, так це про те, що Теодоріно підписав контракт на зведення найбільш екстраординарної і коштовної іграшки, яка обіцяла стати другою найбільшою яхтою у світі. Яхта «Затемнення» російського олігарха Романа Абрамовича потьмяніла б у світлі плавучого палацу Теодоріно, але ціна в 380 мільйонів доларів значно б перевищила річний бюджет, який уряд його батька витрачав в Екваторіальній Гвінеї на програми з освіти й охорони здоров’я. І це викрилося. Пітер