Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

— Приємно познайомитись, – ввічливо посміхаюся.

— Мені теж! Макс про тебе багато чого хорошого розповідав, – промовив весело Назар.

Зайшовши до приміщення Максим не відпускав мою руку, а мені чомусь хотілося б щоб все це було всього лише сном і не більше. Соломія стояла зі сторони мене, а Назар з боку Максима. Працівниця нас радо привітала і почала щось говорити, але я вже не чула її слів. Вони здавалося навіть не доходили до мене.

— Чи згодні ви Мирославо стати законною дружиною Максима! – ледь вдалося розчути мені її останні слова, від яких боляче різнуло в вусі. Я мовчала, а Максим дивився на мене насторожено. 

— Так, – промовила не дуже голосно і від цього в мене пересохло в горлі.

— Чи згодні ви Максиме стати законним чоловіком Мирослави! – я глянула на Максима.

— Так, – без жодного вагання промовив він.

— Тоді оголошую вас чоловіком та дружиною! – радісно промовила реєстраторка.

Максим надів обручку на мій палець,  я перевела погляд зразу на неї. А потім я свої трясучими руками натягнула обручку на палець Максима. До сьогодні в мене ніколи не тряслися руки, але й  до тепер я ніколи не одягла обручки на пальці чоловіків. Поставивши свої підписи та отримавши документи, я глянула на папірець. В око мені кинулося прізвище «Матвійчук», таке ж прізвище було і на коробці з сукнею.

Коли ми відвезли Соломію додому і залишилися в салоні автомобіля зовсім одні, я вирішила почати розмову. Адже мене турбувало те що Максим не порадившись зі мною вирішив, що я візьму його прізвище. На мою думку, він мав би хоча б запитати в мене, чи згодна я взяти його прізвище, чи ні, а не ставити мене перед фактом.

— Ми з тобою навіть не обговорювали, що я візьму твоє прізвище, – сердито промовила в салоні авто.

—  А я вирішив, що візьмеш, – впевнено говорить він, і так само впевнено дивитися на мене.

— Ти вирішив! – єхидно посміхаюся. А в мене запитати ти не подумав! – підвищую трохи тон та дивлюся на Максима злим поглядом.

— Подумав і вирішив, що Матвійчук тобі більше пасуватиме чим Макарець, – доволі спокійно промовляє він.

— Я не давала тобі цього права! – вигукую і пронизую Максима своїм злим поглядом.

— Ну тепер воно мені вже не потрібне, – злегка посміхається і звертає на іншу дорогу.

— Куди ми їдемо? – запитую, бо ні моя ні його квартира не знаходиться в тому напрямку.

— Купив нам будинок. Тож їдемо в наше сімейне гніздечко.

— Ми не сім’я. Я тобі просто допомогла і все, – промовляю, та споглядаю на Максима.

— Я знаю, але ми повинні жити разом. Адже якщо ми будемо жити окремо, то в батька буде більше шансів дізнатися, що цей шлюб фіктивний.

— Звідки він про це дізнається? Ми не укладали з тобою ніяких договорів, тож шлюб фіктивний лише на словах.

— Та все ж ми будемо жити разом, – промовляє занадто впевнено Максим.

— Добре.

Коли ми приїжджаємо до будинку, я виходжу з автомобіля, і йду в напрямку до хвіртки. Звісно вона закрита і поки Максим відчиняє хвіртку мені вдається оглянути місцевість. Місцевість тут доволі приємна і до центру не далеко. Зайшовши на подвір’я я бачу маленьке озерце, бесідку, і декілька в’язаних з лози крісел біля озерця. Подвір’я маленьке, але затишне. Відвернувши свою увагу на будинок він одноповерховий, але доволі красивий та сучасний.

Зайшовши до будинку я бачу як чудово там зроблений ремонт, сучасний інтер’єр. Вітальня в світло-сонячних тонах і та кого ж кольору кухня. На такій кухні і не готувати то це вже гріх. Далі по коридору бачу ще декілька кімнат, точніше три і одна в крайньому кутку.

— Перша в нас вітальня, спальня, ванна та дитяча, – вимовляє Максим показуючи рукою на кожну із кімнат.

— В нас немає дітей навіщо нам дитяча? – говорю я, натякаючи, що дітей я з ним точно не планую заводити.

— Будуть, – вимовляє доволі впевнено він.

— Не будуть! Моя спальня, а твоя дитяча. Все розходимося, – вигукую і йду швиденько до спальні.

Зайшовши і оглянувши всю кімнату я лягаю прямо в сукні на ліжко. Яке ж воно м’яке та комфортне. Встаю та обходжу кімнату торкаючись руками до всіх меблів. Зразу як заходити навпроти знаходиться велике металопластикове вікно. По ліву сторону від вікна знаходиться здоровенне дзеркало з косметичним столиком та стілець. На проти нього зручний зелений диванчик обшитий велюром. Через паро метрів тумбочка з нічником та величезне ліжко, з іншого боку друга тумбочка з нічником та здоровенна шафа, яка стоїть дверцятами до вікна. На проти ліжка здоровенний плазмовий телевізор. А під ним тумбочка та електрокамін. 

Цікаво, а які апартаменти дісталися Максимові. Чимчикую до нього. Стукаю в двері. Я ж вихована дівчина.

— Ти щось хотіла? – піднявши ліву брову промовляє до мене Максим.

— Та так, зайшла перевірити, які в тебе тут апартаменти.

— Не гірші за твої! Адже я знав, що ти вибереш спальню! – мило посміхається він.

Заходячи до кімнати напроти знаходиться теж велике металопластикове вікно. З видом на вулицю. Біля якого знадиться робочий стіл з комп’ютером та полиці для книг, зручне крісло. Ця кімната значно менша чим спальня. По ліву сторону від кімнати знаходиться ліжко правда не таке велике, біля якого знаходиться тумбочка зі сторони вікна на якій теж стоїть нічник, з іншого боку шафа, яка так само стоїть до вікна і напроти ліжка плазмовий телевізор на стіні і під ним на підлозі невеличкий столик. Все-таки я зробила правильний вибір, що вибрала спальню.