Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

(ст. ст.) 1900 року на сходинах ініціативної групи чотирьох, а далі на зборах основоположників, членів «Української Студентської громади», і була заснована «Революційна українська партія». Ці збори, які треба вважати організаційними, відбулися 5 лютого 1900 року. Основоположниками і організаторами РУП треба вважати таких осіб: Дмитра Антоновича, Михайла Русова, Боніфатія Камінського, Левка Мацієвича, Юрія Колларда, Олександра Коваленка і Дмитра Познанського... Так партія РУП була заснована студентською молоддю, але душу в неї вдихнув Микола І. Міхновський.

«САМОСТІЙНА УКРАЇНА»

Невдовзі після цього, а саме на Шевченківських роковинах у Полтаві 19 лютого 1900 року, що їх організувала Полтавська Українська громада, Микола Іванович Міхновський виголосив свою промову, в якій підкреслив «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу». (підкреслення оригіналу).

Другу промову, вже з цілком ясним окресленням мети тієї збройної боротьби, виголосив Микола Міхновський 26 лютого 1900 р. в Харкові на Шевченківському святі, що його влаштувала наша Студентська громада. На тому святі були присутні як гості представники різних національностей, як поляки, грузини та інші, так і представники російських партій. Від російських соціалістів-революціонерів був відомий есер Лавров.

Мавши на увазі присутність чужих гостей, Микола Іванович виголосив свою промову уже тоді, як більшість з них розійшлася, а залишилися майже виключно свої люди. Микола Іванович, уже одягнений, з шапкою в руках, звернувся до присутніх і заявив, що хоче тепер сказати дещо в справі заснування Української Революційної партії, про її завдання і програму. Тут він короткими словами окреслив ті засади, які потім увійшли в брошуру «Самостійна Україна», що він її написав на замовлення РУП. (Ця книжечка згодом була надрукована в Г аличині й переправлена на Україну)... Видано її було від імені РУП заходами В. Старосольського і Є. Косевича в кількості 1000 примірників 1900 р., а в 1917 р. її перевидав «Союз визволення України» у Вецлярі, і, нарешті, третім накладом вона вийшла в 1948 р. з передмовою Юрія Колларда (видавництво «Український патріот». На чужині, — точнішого місця друку не подано). З цього останнього видання я й беру дальші цитати.

Книжечка М. І. Міхновського створила епоху в нашому політичному житті. Не тільки тому, що вона оголошувала засаду української державно-сти, а й через той підхід, яким те домагання підпиралося.

Ще перед Міхновським домагання української державної самостійності було висунене, напр., Юліяном Бачинським у його «Ukraina Irredenta». Але його обґрунтування дуже цікаве, своєрідне і цілком у дусі марксівського соціалізму. Він виходив з таких міркувань: для того, щоб український пролетаріат міг увійти як революційний чинник до інтернаціонально-соціалістичного руху, треба, щоб він позбувся свого націоналізму, а для того знову треба створити власну державу, яка уможливить розвиток власної української буржуазії і тоді тільки український пролетаріат, розчарувавшись у власній буржуазній державі, стане справді інтернаціональним.

Цілком інакші підстави висуває М. І. Міхновський:

...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин[210].

Міхновський у своїх домаганнях української державності стоїть на історично-правних засадах, що їх сучасні його земляки — призабули, а соціалісти взагалі не надавали їм значення, не вважаючи державу за конче потрібну чи конечну форму для людського співжиття, висуваючи натомість «вільну спілку» усякого роду організацій робітничих, професійних, «класових» тощо.

Отже, М. Міхновський сучасне йому становище України в історичній перспективі вважає лиш «антрактом» в українській історії від акту Богдана Хмельницького в 1654 р.:

Антракт власне починається з 1654 року, коли Українська Республіка злучилась з московською монархією політичною унією...[211]

І далі, цілком резонно, як належить правникові та й кожному громадянинові, що звик шанувати прийняті умови і взяті на себе зобов’язання, він, свідомий гідності громадянина українського, ставить прямий запит:

Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?[212]

І пригадує, що такий стан не опертий на жодні правні основи:

І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади? Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством.[213]

Тут він подає переяславські пункти угоди України з Москвою в 1654 р. як правний доказ.

Ось у цьому яскраво виявляється ціла ментальність автора «Самостійної України», яка глибоко відрізняє його від його сучасників. У той час, як одні з них за «лакомство нещасне» — за «чини, а паче жалованьє», від російських царів набуті — свідомо свого права на свою державу зреклися (нащадки козацької старшини, т. зв. «потомственные дворяне»), в той час, як друга частина — т. зв. соціалістична і революційна інтелігенція — закликала наш нарід до бунту чи революції в ім’я інтересів шлунку, — Міхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його історичне право на власну землю, як це робити годиться кожному громадянинові своєї землі, і як до цього кличуть закони цивілізованого світу. Одна сторона (Росія) не виконала взятих на себе зобов’язань, і Міхновський це констатує для чергових висновків:

Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться з нами так, наче Переяславська конституція ніколи не існувала...[214]

Отже, якщо це правда, то з цього належить вивести й єдино можливі кон — секвенції для народу, свідомого своєї національної гідності й історичних прав:

Наше власне існування є протест проти насильства не тільки над нами, а й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватися нашою спадщиною!..[215]

В той час — в добу матеріалістичної ментальностьі, в добу Плеханова, Михайла Драгоманова, в добу панування над рабськими душами ідей «Ко — муністичного маніфесту», за три роки перед офіційним народженням боль-шевицької партії, — такі горді гасла нащадка козацького роду були мало доступні для широкого кола тодішньої