Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Які ж домагання, які гасла виписав Міхновський на своєму прапорі?
Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі![216]
А які ж до цього засоби? Які ж засоби можуть бути проти узурпатора, що силою і підступом переступив узяті на себе обов’язки у писаному договорі?..
Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою.[217]
Автор свідомий, що обставини й настрій його сучасників мало сприяють успіхові його ідей:
Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів — їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни.
Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.
Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність[218].
Ось такі провідні ідеї «Самостійної України». В них увесь Міхновський — романтик, мрійник і ентузіаст. Але й — політик, свідомий дійсності і обставин. Він розуміє, що його сучасникам мало доступні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Та він свідомий і того, що великі народні рухи ніколи не починає маса — їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні, яких стимулює до чину любов до їх ідеалу, — цей найпотужніший у світі двигун: «Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!» І правда, як виявилось, була на його боці і на боці тієї «горстки», що була при ньому. Сьогодні прапор «Самостійної України», піднесений Міхновським, уже несуть широкі народні маси, сьогодні під тим прапором уже йдуть його колишні вороги і «реальні політики», а завтра на останній бій із ворогом і узурпатором наших прав під ним рушить цілий український народ!..
Крім «Самостійної України», в тому ж 1900 р. від імені РУП було надруковано у львівській «Молодій Україні» відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпяііна з приводу заборони російським урядом вмістити на проектованому пам’ятникові І. Котляревському в Полтаві напис по-українському. В тому листі Міхновський писав:
Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія.
Мусить здобути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би полились ріки крові[219].
Це був, здається, другий і останній документ державницького змісту й характеру, опублікований від імені РУП.
В самій партії почалася еволюція, що незабаром довела її до розколу.
Соціалістичні ідеї, головно марксистського толку, все більше опановували в той час російську поступову інтелігенцію. Це не могло не відбитися й на українських настроях, а в першу чергу на одинокій українській політичній партії — РУП.
Вже в 1902 р. у своєму партійному органі «Гасло»[220] більшість членів партії виреклась своєї ідеологічної програми, висловленої у «Соборній Україні», і стала на явно соціалістичний шлях. Її заходами вийшли дві брошури: «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?». В тих брошурах, переповнених загальносоціалістичною демагогією того часу, вже не було ні згадки про українську державність. Натомість пропагувалася «класова свідомість» «бєднєйших» селян, підкреслювалися кривди, що їх вони зазнають від панів та держави і т. д. Світові гасла «соціального визволення» ставали все більш популярними серед української т. зв. прогресивної інтелігенції — їх же вона намагалася прищепити й нашому народові. Внаслідок тієї агітації 1902 р. в Костянтиноградськім повіті на Полтавщині та й ще подекуди в Україні ви-бухли селянські розрухи. Їх жорстоко здушила російська адміністрація, а М. Міхновському потім довелося виступати оборонцем наших селян на судових процесах, що їх організувала російська царська влада.
ПОЛТАВСЬКИЙ СКАНДАЛ
Відкритий лист РУП до царського уряду в закордонній пресі зробив своє діло. Росія того часу все ж рахувалася з європейською опінією, а особливо з думками своєї сусідки Австрії, де українці користувалися певною свободою культурного розвитку. Незабаром дозволено зробити напис на пам’ятнику
І. Котляревському по-українському, але неодмінно «с соблюдєнієм всєх правіл русскаго правопісанія». Так на передній стороні пам’ятника красується й досі той історичний напис:
Де згода въ симействи, де мыръ и тышына,
Щаслыви тамъ люды, блаженна сторона.
Міністра Сіпяґіна незабаром (1903 р.) убив студент Балмашов, а замість нього прийшов на пост міністра внутрішніх справ фон Плеве. Та в політиці супроти українців не змінилося нічого. І ось по закінченні побудови пам’ятника в Полтаві призначено на 30-31 серпня (ст. ст.) 1903 р. урочисте його відкриття. Та тут для російського уряду виникли нові труднощі: з Австрії прибула делегація галицьких і буковинських українців із привітом. Не дозволити їм промовляти українською мовою — це пахло європейським скандалом. Знову ж не можна було дозволити публічно виступати українською мовою українським підданцям Росії, бо в тій імперії ні такого народу, ані його мови для публічного вжитку не визнавали. Тоді рішено вжити половинчастої міри: закордонним делегатам дозволити промовляти їхньою (офіційно — «русинською») мовою, а російським громадянам заборонити уживати «ма-лоросійськаво нарєчія».
Досі точно не встановлено, чи полтавська адміністрація дістала такий офіційний наказ від самого міністра, а чи це було залишене «на усмотрєніє» самої полтавської адміністрації, що в такому випадку здіймала відповідальність із вищих російських сфер перед Європою.
В кожному разі на урочисте засідання Полтавської думи, що відбулося в міському театрі, губернатор не з’ явився, а міський голова Віктор Павлович Трегубов (очевидно, колись «Тригуб» — із старого козацького роду) мав сам виплутуватися із ситуації і нести на собі всю відповідальність за події.
Українці, що великою кількістю прибули на свято з цілої України, не знали, як стоятиме справа, але були приготовані на все. Напередодні відбулося зібрання найголовніших представників від українських делегацій, і було рішено влаштувати демонстрацію. Тон демонстрації і то в такій формі, щоб вона вийшла гідним протестом культурного народу перед цивілізованим світом проти свавільства і дикунства російського уряду, — надав М. Міхновський.
Перебіг подій був такий: насамперед читали по-українськи свої привіти «австрійські» українці. Коли ж вони скінчили і на сцену вийшла панна Анд-рієвська й почала по-українськи свій привіт від Чернігівського земства, Трегубов зупинив її, заявивши, що він не може дозволити промов українською мовою. Сталося замішання, і не знати було, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суспільно-політичні твори», після закриття браузера.