Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Андріянова, підйом! Їдемо в агентство!

Не так я собі уявляла ранок після свого першого разу. Хоча… якби мені хтось півроку тому сказав, що позбавить мене невинності наш саркастичний викладач із Менеджменту у ЗМІ… я б розсміялася тому фантазеру в обличчя. Ну, і здригнулася б від жаху. Бо чомусь Яровий завжди уявлявся прихильником якихось фетишів. Не те, що б я дуже часто уявляла на лекціях ЯДО з хлистом…

— Ксеню! Я бачу, що ти вже не спиш.

Здригнувшись, я розплющила одне око і одразу ж зіткнулася з теплим поглядом зелених очей. Він стояв на порозі, застібаючи піджак. Такий, як і завжди, серйозний, впевнений. Але коли я показала йому язика, не зміг стримати посмішки.

— Халат принесеш? — роззирнувшись кімнатою, спитала. — Чи мені в ковдрі до ванної йти?

Денис, пхикнувши, вийшов. Ще й очі закотив, нестерпний!

Гарячий душ мене трохи збадьорив, а, отримавши велику кружку кави на виході з ванної, я взагалі відчула в собі стільки енергії, що гори б звернула. Та згадала, що роботи в мене більше немає.

— Денисе… в Гончарової – мої документи, — мовила, сьорбаючи гарячий напій, поки чоловік зав’язував перед дзеркалом краватку.

— Знаю, — кивнув. — Дарій пообіцяв їх врятувати від участі стати «важливими доказами». Привезе, як тільки вирветься. До речі, Лариса вже на допиті.

Він спохмурнів і нервово сіпнув за вузлик. Краватка перекосилася, і він роздратовано цокнув язиком.

— Дай сюди.

Відставивши горня на столик біля ліжка, підійшла до Ярового і схопилася за затягнутий вузлик. Обережно його розплутала, відчуваючи на своєму обличчі уважний погляд. Всміхнулася, коли теплі руки лягли на талію.

— Ти такий напружений через те, що там, на допиті… не Гончаров? — тихо спитала. — Думаєш, він зможе вислизнути навіть тепер, після всього?

Чоловік зітхнув.

— Він з Ларискою для того й одружився, щоб в разі чого повісити на неї всі свої гріхи, — відповів невдоволено. — Тож, якщо в них домовленість, і вона його покриватиме…

Я похитала головою, перехоплюючи його напружений погляд.

— Вона не з тих, що рятуватимуть чужу шкуру, — мовила. — Навіть за гроші. В тюрмі, які прекрасні б їй чоловік не організував умови, не буде ні гламурної червоної іномарки, ні стилістів, ні хлопчиків за викликом. А вона занадто цінує своє хороше життя, щоб сидіти в камері стільки часу.

— Може, ти й права, — задумливо всміхнувся Денис.

Я поправила краватку і критично оцінила свої старання.

— Ну, ніби готово, — кивнула.

Пальці на моїх боках стиснулися сильніше, і мене притисли до грудей. Поцілунок у маківку ледь не змусив серце зупинитися. Це було так незвично і дивно, але водночас пробуджувало якесь щемливе, лоскотне відчуття всередині, яке розносило тілом тепло, і ставало так добре, що очі самі собою заплющилися. І вже було байдуже на Гончарових, і на відсутність грошей та роботи. В цих безпечних обіймах я вперше за багато років відчула себе маленькою і слабкою, що трохи вибило мене з колії, бо я не звикла бути слабкою, а маленькою – і поготів. Та все ж крихке відчуття захищеності робило мене щасливою.

— Все, Ксеню, поїхали, — тихо мовив Денис. — Бо ще хвилина, і я вирішу залишитися з тобою в ліжку на весь день.

Я хмикнула, розплющуючи очі, і здійняла голову.

— А мені ідея подобається, — повідомила, всміхаючись. — Може тому, що ти так і не розповів, куди й навіщо ми їдемо… Перспектива валятися і нікуди не йти мені дуже подобається.

Яровий зітхнув, коротко поцілував у губи та неохоче відпустив.

— Нас чекають, — сказав так, ніби сам себе переконував.

І я не стала сперечатися. Схопила горнятко зі столика, допила каву та раптом зрозуміла, що перевдягтися мені немає у що. На брудний одяг «з полону» навіть дивитися не хотілося.

— Позичиш мені щось зі свого гардеробу чи як? — ніяково пробурмотіла.

Чоловік почухав потилицю.

— Заїдемо в торговий центр, — зрештою відповів. — Єдине, в чому ти не втонеш, це, мабуть, футболка.

Зрештою, він знайшов мені ще й спортивні штани на зав’язках, тому вигляд я мала дивний, але терпимий. Підкотила штанини, запхнула ноги в свої кеди, і ми нарешті покинули квартиру.

У великому торговому центрі в центрі міста людей було море, навіть не зважаючи на ранковий час буднього дня. Спочатку мені було трохи ніяково за свій зовнішній вигляд…. Ще й поруч із Денисом в його брендовому костюмі. Та коли чоловік, рятуючи від зіткнення з натовпом школярів, обійняв мене за плечі, все це відійшло на другий план.

— І все? — здивовано спитав, коли я, вибравши перші-ліпші джинси, худі та білизну, завмерла перед викладачем.

Кліпнула, переглянувши речі.

— А чогось бракує? — пробурмотіла сором’язливо.

Яровий лиш зітхнув та покликав консультантку. Та майстерно швидко позрізала етикетки та пішла пробивати їх на касу. А я пошурувала переодягатися. Коли вийшла, консультантка спаковувала ще якусь одежу у фірмові пакети. Джинсову куртку з капюшоном Денис простягнув мені.

— Подумав, що таке тобі сподобається. Вдягай.

А побачивши, як округлилися мої очі від здивування, строго додав:

— Бігом!

Мені було дуже ніяково приймати стільки подарунків від Ярового, а той, ніби знущаючись, вручив ще кілька пакетів.

— Сподіваюся, з розміром консультантка вгадала, — лиш мовив.

І поволік мене на вихід, нарікаючи на те, що ми вже страшенно спізнюємося.

Не дав мені рота відкрити, навіть щоб подякувати. Слів нема, ну, просто немає слів….

* * *

Коли ми загальмували перед якоюсь сіро-буро-малиновою багатоповерхівкою майже на іншому кінці міста, я запитально глипнула на Дениса. Та той лиш загадково всміхнувся собі під ніс. Інтриган, бляха муха…

То був звичайний під’їзд, стіни, помальовані в синій колір, старенький ліфт, що зі скрипом та натугою підняв нас на останній, шостий, поверх. І мене все більше зжирала цікавість, куди це ЯДО мене приволік. Зупинилися перед звичайними металевими дверима, і Денис, прочинивши їх переді мною, махнув рукою. Я з сумнівом заглянула всередину. Десь там чулися тихі голоси, клацання і навіть веселий сміх.