Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Врешті я закінчила й повернулась до кімнати. Катаріна вже переодягнулась. Побачивши мене, вона підвелась і взялась крутитись.
– Як тобі моя нова сукня? – усміхнено так.
Я оцінила новий для мене різновид одягу. Нащо він? Від холоду не захищає, тканина тонка, руки-ноги відкриті. Не бачу в ньому жодного сенсу. Хіба… щоб підкреслити красу? Несподівана думка вразила мене.
– Сукня для того, щоб підкреслити красу? – так і запитала я.
– Ну-у, так, – сказала Катаріна. – Слухай, я тобі скажу, але ти нікому не кажи. Гаразд? Це моя мама пошила. Правда ж, гарно? – знову покрутилась. – Я нікому не розказую, що моя мама – швачка, розумієш?
Я не зрозуміла, але кивнула.
– Моя, мабуть, теж.
– Справді? – пожвавилась Катаріна.
– Так.
Наступні пів години вона базікала без упину. Спершу пробувала й мене розпитувати, але зрозуміла, що нічого не вийде. Катаріна розказувала всяку всячину: як вона боялася, що не поступить, як заселялася в гуртожиток, як минув перший навчальний день, як батьки споряджали її в дорогу, а менший братик вперся, що поїде з нею… Або як вчора вона зварила своє перше зілля.
– Мені було так незручно… – почервоніла вона. – Це мало бути звичайне снодійне. Ну, несильне, щоб безсоння не докучало. А я така незграба! Оберталась і перекинула його. Воно розлилось, а там стояли хлопці… І знепритомніли. Троє. Четвертий сповз на підлогу, але його відкачали.
Я зробила певні висновки. Катаріні їх не озвучувала, щоб не образилась.
Раптом долинув дзвін.
– Сніданок! – підскочила Катаріна. – Сядемо разом, гаразд? Ми будемо найкращими подругами – затям це собі!
Вона пішла мити руки, а я скористалась її відсутністю, щоб перевірити клунки. Прокляття! Що це за сморід? Тоді я зрозуміла, що м’ясо зіпсувалось. Справді: у Полярній пустці його зберігав холод, а тут що? Як же я раніше не додумалась! Тепер я знову без припасів. Доведеться усе викинути.
– Ти не будеш мити руки? – поцікавилась Катаріна. – А що це… так смердить?
Зіпсоване м’ясо ми утилізували. Катаріна не виразила ні грама здивування, змусила мене помити руки й повела до їдальні. Гуртожиток шумів і здригався від безлічі кроків, звідусіль тупотіло, долинали розмови та вигуки. Я знову відчула дискомфорт: краще б я жила в гуртожитку одна.
– Катаріно…
– «Катаріно»? – вона спинилась, як вкопана. – Яка «Катаріна»?! Я ж казала: для друзів Катря!
Я не зрозуміла.
– І?..
– Ми ж подруги! – вигукнула вона.
«Ні», – хотіла сказати я, але промовчала.
– То що ти хотіла? – поцікавилась Катря.
– А чи не можна… поїсти окремо? Не там, де всі?
Катаріна трохи покліпала.
– Гадаю, тобі варто звикати їсти, де всі, – порадила вона.
Ми пройшли до їдальні. Це було щось страшне. Величезне скупчення столів і людей, які щось їдять чи говорять, чи їдять і говорять одночасно. Студентів було так багато, що вони проштовхувались одне крізь одного, торкали одне одного… І взагалі!
– Пішли, це не страшно, – переконувала мене Катря.
Підозрюючи, що я не знаю, що робити, кожну дію вона виконувала демонстративно, щоб я бачила приклад. Ми підійшли до незрозумілої конструкції, за якою стояла жінка і насипала їжу.
– Доброго ранку! – усміхнулася Катря. – Такі аромати! Що у вас сьогодні?
– Сирники, – усміхнулась у відповідь жіночка. – Вам поливати сиропом? Чай чорний чи зелений?
– Поливати. Чай зелений, будь ласка, – мовила Катря.
Я відповіла так само. Ми взяли страви й сіли за столик у кутку.
– Смачного! – побажала Катря та взялася їсти.
Я подивилась на неї, як на божевільну. Тим часом вона справді наминала їжу, яку дала їй зовсім незнайома людина. Я озирнулася: всі їли. Тоді я наважилась запитати:
– Катре, ти не боїшся, що їжа отруєна?
Вона поперхнулась. Кілька секунд намагалась відкашлятись, аж я перелякалась, що отрута вже почала діяти. Але все обійшлось. Катря пильно-пильно подивилась на мене і спробувала пояснити свою думку:
– Мені здається, що якби в їдальні труїли студентів, то в академії не було б кому вчитись. А оскільки я їм тут не вперше і всі ці люди також, і ніхто нічого не помічав, то навряд чи хтось практикує таке.
Її аргументи мене не переконали. Врешті я глянула на те, що було у мене в тарілці. Що воно? М’ясом це не було. А якщо це не м’ясо, то як його можна їсти?
Катря знову перестала їсти та зиркнула на мене.
– Що це? – пошепки запитала я.
– Сирники, – відповіла вона. – Вони зроблені з сиру.
– А що таке сир?
Катря глибоко вдихнула й мовила:
– Спробуй – і дізнаєшся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.