Читати книгу - "Закохай мене в себе, Вікторія Вецька"

Я досі пам’ятаю той день наче це все сталося не три роки тому, а сьогодні. Це був чудовий весняний день за вікном співали пташечки, і я йшла з жіночої консультації. Радісно... В той день я дізналася, що вагітна. Я тоді дуже поспішала, щоб повідомити цю радісну новину Кості. Постукавши до нього в кабінет я зайшла. Він зустрів мене з посмішкою на обличчі.

— Костянтине Леонідовичу можна до вас?! – радісно запитала я.

— Проходь Мирославо! – посміхнувся мені він.

Я спокійно сіла, і піднесла Костянтину довідку від лікаря гінеколога. Він уважно прочитав її, і його погляд змінився на інший. Злий, суворий, агресивний, я таким його ще ніколи не бачила.

— Ти вагітна! Я правильно все зрозумів?! – вставши зі столу мовив Костянтин, і його погляд просто пронизував злістю та агресією.

— Так і я хочу народити цю дитину! – промовила з посмішкою я.

Тоді Костянтин підійшов ближче до мене, і схопив мене за волосся. Відсунув стілець на якому я сиділа, і дивився на мене злим поглядом.

— Ти негайно завтра зробиш аборт! Дитина мені не потрібна! В принципі як і ти! Ти була для мене всього лише іграшкою, яка безкоштовно і коли завгодно могла дати мені секс. Та тепер ти мені не потрібна! Я знайшов собі іншу. Більш досвідченішу за тебе! – крикнув Костянтин, і пхнув мене на підлогу.

Я хотіла встати, але він підсів до мене і схопив мене за підборіддя, та сказав:

— Або ти зробиш аборт! Або я тебе разом з дитиною вб’ю! – вигукнув злісно він, і відпустив мене.

— І тільки спробуй, мене ослухатися тобі самій гірше буде!

Після чого я пішла геть. І на наступний день зробила аборт. Про що зараз дуже шкодую! Тепер я боюся вагітніти! Боюся, що все повториться!

Я йшла і не розуміла навіть куди я йду. Обличчя вмивалося слізьми. Ноги невідомо куди мене несли. Мені було навіть байдуже куди я йду. Очі були повні сліз через, які було важко, щось розгледіти. Раптом я протерла очі, і зрозуміла, що знаходжуся на проїжджій частині дороги. Світло фар. Різкий удар. І я вже лежу на асфальті. До мене підбігає, якийсь чоловік щось говорить, але я його вже не чую. Очі повільно закриваються. Тіло відмовляється рухатися. Я не відчуваю ні ніг, ні рук. Таке відчуття, що в мене взагалі їх немає. Невже це кінець і я помру...