Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Хвилину тривав політ чи вічність — важко сказати. Сприйняття часу зникло разом із іншими почуттями. А загалом — ось я стою на узліссі, а ось переді мною височіє темна громада якогось готичного собору. Тільки без обов'язкових хрестів на гостроверхих шпилях. До речі, стіни будівлі не просто темні, а антрацитово-чорні. Але без характерного відблиску граней, а якісь змащені, аморфні. Мов у смолу залиті. Що робить їх ще чорнішим. Особливо на тлі нічного неба.

Втім, а що я хотів побачити, вирушаючи до Чорного Собору — перлово-рожевий Тадж Махал чи висячі сади Семіраміди? Усе цілком очікувано. На відміну від зовнішнього вигляду мого супутника.

Вже не знаю, куди подівся жебрак, але тепер поруч стояв великий, під два метри, широкоплечий і трохи роздобрілий чоловік років сорока, зарослий густою, під колір Собору бородою і одягнений у червоний балахон священнослужителя. Голову чоловіка вінчала кардинальська шапочка.

Він глянув на мене зі злою усмішкою і промовив тим же, густим басом:

— Ну, от і все… Більше ніщо й ніхто не зможе перешкодити нашим планам, ваша Імператорська величність. Ні ти, ні твоя химерна сестричка більше не завада. Пара місяців і вся Альварія впаде до наших ніг і, як добре навчена наложниця, стане слухняно та старанно догоджати всім бажанням господаря... Ха-ха-ха... А скільки було розмов, турбот. Обранець, фатум, пророцтво… Ха-ха-ха… Єдине, що ти ще можеш обрати… — чоловік смикнув підборіддям у бік масивних дверей, що повільно відкривалися, — … це спосіб, яким померти. У бою чи на пласі. Бо навіть довічне ув'язнення в підземеллях Собору для тебе не можливе. Звичайно, подивитися на ваші з сестричкою нескінченні муки та приниження — вельми приємне видовище… Але тільки дурень ризикуватиме, маючи справу з пророцтвом. Все одно, що трапезувати при свічках, накривши скатертиною бочки з порохом. А Гросмейстер…

— Гей! — вирішив я перервати монолог чорнобородого. — А як же останнє слово?

Двері в храм відчинилися явно не з наміром запросити мене зайти на вогник. Принаймні трійця лицарів, з ніг до голови закутих у лати традиційно чорного кольору, якщо й випромінювали привітність та гостинність, з-під опущених заборол це зрозуміти було складно. А ось руки, що стискають руків’я мечів, — жест куди зрозуміліший. Тож хотілося б хоч трохи прояснити ситуацію. І зробити це куди простіше методом «питання-відповідь», ніж вислуховувати похвальбу та погрози.

Моя репліка мала потрібну дію, і чорнобородий на мить завмер з відкритим ротом, так і не закінчивши фразу. Потім проковтнув і роздратовано пробурчав:

— Яке ще останнє слово?

— А що, не можна? Ну, тоді хоча б останнє бажання. Навіть страченим злочинцям належить остання чарка або цигарка… — додав трохи швидше, помірно сльозливим тоном.

— Остання чарка? — задумливо промовив чорнобородий, явно вже забувши свої слова про бенкет на пороховій бочці. — Це можна… Але, спочатку віддай зброю, схили коліно і простягни руки… випити можна і зі зв'язаними зап'ястями.

На жаль, не забув, гад такий. Ну, нічого, я та мої триста слонів ще не протанцювали свою фінальну пісню.

— Дякую за пропозицію, але в мене бажання скромніше… чи нахабніше… як подивитися.

— Он як? — навіть розгубився той. І зробив мені подарунок — наказовим жестом зупинив трійцю, що наближалася. — Гм... Цікаво. Ну, добре. Викладай. Нічого не обіцяю, але…

— Дуже хочу дізнатися… — кажу напівпошепки і роблю крок убік, начебто не хочу говорити так, щоб почула решта, і ставлячи «старого» між собою та чорними лицарями, одночасно збільшуючи відстань до них. — Кому я сподобився… зауваж, зовсім ненароком, так перейти дорогу. Адже досі максимум моїх бажань зводився до власного села і в дуже далекій перспективі — осісти воєводою у фортеці. Навіть про Смоленськ лише мріяв. І ні про який трон, тим більше, спадковий — ніколи і не чув. Погодься, якщо немає інших варіантів і мені судилося сьогодні померти, добре б хоч розуміти, за що?

— Не бачу різниці… — смикнув плечем чорнобородий, який явно очікував почути більш хитромудре прохання. — Якщо це не спроба потягнути час. Кажуть, потопаючий і за соломинку хапається. Так даремно... Ця соломинка надто коротка.

— І все ж таки… — ще один крок.

— Гаразд. Слухай. Ти і твоя сестра...

— Але я не маю сестри. Я...

— Не перебивай! — у голосі чорнобородого задзвенів метал. — Ти ще брехуном мене назви!

— Вибач.

— Отож…

— Ще раз перепрошую, але я досі не знаю, як до вас звертатися… еее… ваше преосвященство?

— Не по чину, — мрійливий вираз на мить змінив сувору маску. — Я не кардинал... поки що. Можливо, після твоєї страти… Гросмейстер Ордена належним чином оцінить мої заслуги, і червоне я носитиму вже не авансом. Але поки що можеш кликати мене отець Онуфрій.

Відверто кажучи, мало не заіржав. Блін, це треба додуматися. Кардинал — і Онуфрій. Це звучить приблизно як «Король Франції — Луї Іванович» . Та з таким іменем максимум на посаді піддячого у сільській церкві під'їдатись. Підкачали батьки та хрещені. Міняй ксиву, бідолаха. Хоча вона тобі більше не знадобиться. А на могильному камені напишуть просто: «Він був надто самовпевнений». Втім, не варто забігати, бо подібною епітафією і мене можуть придавити. Якщо тільки «чорні соборники», на відміну від католиків, не страждають на піроманію і аутодафе тут не в моді.