Читати книгу - "Пора серця. Листування"

не могли б зійтися, якби Бахман вже задовго до цього не почала звільнятися від батьківського світу свого походження, затіненого націонал-соціалізмом і війною, і вже в підлітковому віці не віддалилася від народної спільноти нацистського взірця. Життя й писання стали для неї внутрішньою еміграцією. У розпалі «Тотальної війни» сімнадцятилітня дівчина протиставила в одному зі своїх історичних оповідань злочинній політиці націонал-соціалістів ідею мови, здатної долати кордони, та свою утопію єднального мосту. На терені т. зв. «обласницького роману» (Heimatroman) школярка створила собі щось Інше, і ним були для неї заборонені в нацистські часи книги. У своєму щоденнику наприкінці війни вона називає «Томаса Манна і Стефана Цвайґа, і Шніцлера, і Гофмансталя» (PNIB), які зміцнили її віру в «Інше», від якої вона вже ніколи не давала себе відвернути.

Після звільнення союзниками навесні 1945 р. вона зблизилася з одним солдатом Британських Збройних сил (Royal Army), молодим єврейським інтелектуалом, який втік з Австрії в англійське вигнання і тепер знову повернувся разом з визвольною армією, — а перемогу союзників вона могла сприймати тільки як визволення. У дружніх стосунках з ним вона зрозуміла, що означало в Австрії, навіть після закінчення нацистського панування, після цієї «катастрофи», «дружити з євреєм» (PNIB), Він, Джек Гемеш, зміцнив її в бажанні вивчати філософію. Студенткою вона прибула, через Інсбрук і Ґрац, до Відня, не в останню чергу заради своєї літературної творчості. Ще до цього вона зав’язала контакти з літературними інституціями у Відні. Там вона продовжила свої філософські студії. У вересні 1947 р. вона познайомилася з Гансом Вайґелем, відомим письменником і покровителем літератури, який повернувся до Відня з еміграції. З ним вона перебувала у доволі вільному партнерському зв’язку, який продовжувався й після того, як у травні 1948 р. почалися стосунки з Паулем Целаном.

Целан, який народився 1920 р. в єврейській родині у Чернівцях, був на вирішальних шість років старшим за Бахман. Його батьків замордували в німецькому концтаборі, сам він вижив у румунському трудовому таборі. Після війни він виїхав до Бухареста, працював там, будучи знавцем багатьох мов і літератур, перекладачем і далі займався літературною творчістю. В 1947 р. в румунському перекладі з’явилася його «Фуга смерті». У грудні 1947 р. він утік з Румунії, потрапив через Угорщину до Відня, куди ще з Бухареста були надіслані його вірші. Альфред Марґул-Шпербер, румунський ментор Целана, назвав в одному з листів до Отто Базіля, редактора журналу «Plan», найважливішого літературного часопису повоєнної Австрії, його вірші «єдиним ліричним панданом до творчості Кафки» (9.10.1947) — оцінка, яка опосередковано кваліфікувала «поетичну книжку» — пізнішу збірку «Пісок із урн» — як пам’ять про єврейську Катастрофу.

На початку стосунків, що виникають у травні 1948 р. між поетесою-початківцем і автором, котрий, як свідчить вміщена у весняному числі журналу «Plan» нотатка до надрукованих там сімнадцяти віршів, написав «найважливішу німецьку поетичну збірку останнього десятиліття» (Марґул-Шпербер), слід пам’ятати, попри геть відмінне походження і культурну ізоляцію молоді в часи нацистського режиму, до того ж у каринтійській провінції, також і вікову різницю. Целанові, коли він пише свій вірш «У Єгипті», виповнилося 27 років, їй лише 21. Через шість років, коли Бахман досягне його віку під час їхньої першої зустрічі у Відні, вона писатиме вірші для своєї другої — і останньої — ліричної збірки «Заклинання Великої Ведмедиці» (1956).

Авторство

Вірш «У Єгипті» (№ 1) проголошує дев’ять заповідей любові й писання після Шоа. «Ти знаєш це», — напише Целан в одному з пізніших листів про цей вступний вірш до їхніх стосунків, «Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ» (№ 53). Вірш «У Єгипті» мовить про біль, спричинений смертю колись і тепер улюблених єврейських жінок — «Рут! Ноемі! Міріам!», і він визначає новий, святковий союз: спомин про мертвих у коханні «до чужинки», завдяки чому будь-яка дотеперішня любов залишається позаду — «Ти повинен чужинку, котра біля тебе, убрати препишно. / Ти повинен її закосичити сумом за Рут, Міріам, Ноемі. / Ти повинен сказати чужинці: / Дивись, я ділив з ними ложе!» Цей вірш, утопічне богохульство супроти усталених історичних і релігійних традицій, накладає на чоловіче Ти, до якого промовляють, обов’язок пам’ятати мертвих. Дев’ять заповідей регулюють стосунки з єврейськими жінками, і «чужинка» включається до цього кола як медіум поєднання з мертвими, вона є улюбленою жінкою і мовою водночас. Під заголовком «У Єгипті» стоїть присвята: «Для Інґеборґ», в кінці стоять місце і дата виникнення вірша: «Відень, 23-го травня 1948 р.».

У майже через десять років написаному листі до Інґеборґ Бахман (№ 53) Целан повертається до цього заспіву їхніх стосунків. Він пише їй, що кожного разу, варто йому лише прочитати вірш «У Єгипті», як він бачить її, коли вона «входить у цей вірш». Вірш є для нього порогом між розділеними, «чужинка» як улюблена жінка є його «життєвою основою», вона є й залишається «виправданням» його «промовляння». У подібній ролі, як і в образі «чужинки» з Целанового вірша, початкуюча авторка могла впізнати себе в написаному 1951 р. її тодішнім партнером Гансом Вайґелем зашифрованому романі «Незакінчена симфонія», де йшлося про молоду художницю з австрійської провінції. Вона, «молода Інґеборґ Бахман», як розшифрував згодом Вайґель знамениту авторку в новому виданні роману (1992), пояснила тоді уцілілому сенс його уціління та його повернення. У романі Вайґеля вона — зображувана й характеризована, навіть якщо сама виступає як авторське Я роману: «Я так багато знала про твоїх мертвих — […]. Я зрозуміла, що значить для тебе зробити їх зі мною живими […]. Я бачила, як тебе не відпускає гіркота від того, що їх вже більше немає» (С. 74). У Ганса Вайґеля — з ним Бахман вела друге велике листування віденських років — знайдемо вже проникнення у протилежну чужість, за яку, щоправда, обоє протагоністів і не несуть персональної вини, котра їх, однак, «безповоротно й нездоланно» розділяє. Вони, вигнані й замордовані, є тими, котрі «не були тут присутніми»: «Це, саме це відрізняє нас. Наш страх не є вашим страхом. Наш порятунок не є вашим порятунком» (С. 183).

Вайґель змушує жінку говорити його голосом, в романі немає місця її голосові, і не існує проблеми жіночого авторства, так що тут відсутнє те, що надає такого драматизму листам Бахман і Целана, що спричинює там таку глибоку кризу комунікації, промовляння на грані ядухи, приховані й відкриті визнання вини,