Читати книгу - "Вибрані твори"

Олена Теліга, як поетка і як революціонерка, як людина взагалі й як жінка зокрема — це ціла епоха. Змалювати її постать надзвичайно важко. А ще важче людині, що стояла близько до покійної героїні, людині, для якої Олена Теліга була цілим світом — блискучим, високим, сонячним, як мрія. Чимсь, попри всю близькість, недосяжним, чимсь неповторним і таким рідким у теперішньому світі.

Світ змінився. Надто прозаїчні будні роблять просто незрозумілим той стиль, який був властивий життю і цілій істоті Олени Теліги. І хоч її найвизначнішою прикметою була безпосередність, а з тим і простота, хоч вона при своїй духовій недосяжності була надзвичайно близька кожній нормальній людині — проте сьогодні часто здаватиметься незрозумілим те, що в ній було найцінніше: та духова висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі, що дало їй таке значення в українському житті, а що чекає ще стати темою студій, нарисів, повістей та інших творів науки та мистецтва.

В цьому короткому нарисі хотілось би подати кілька фактів і загальних рис цієї великої, ще не оціненої постаті, як скромний вінок на могилу героя. Героя в тому значенні, як його розуміє Карляйль — як формуючого чинника, як чинника, що кладе печать свого духа на свою добу і лишається провідним ідеалом для наступних поколінь.

Коли ви глянете з київських горбів на лівий берег Дніпра, то маєте враження, що відкрита перед вами синя далечінь українського степу — повна запорозьких постатей. Ви маєте враження, що чуєте свист козацьких шабель, що змішався в одно зі свистом степового вітру. А коли наляже темінь горобиної, грозової ночі — не знаєте, чого скорше чекати: чи зловісного багнета блискавиці на оксамитно-чорному небі, чи блиску партизанських пострілів на далекому й важкому обрії.

Коли палить південне сонце, степ від сухості репаєть-ся, але анітрохи не тратить своєї соковитості й буйності, — тоді в прозорому повітрі, немов фата-морґана, виринають міднолиці хлібороби, які з шаблею і списом ішли за плугом, завойовуючи цей степ, розтинаючи петлю татарського аркана, що завжди загрожував відважним піонерам. Це Лівобережжя, де у віках боротьби однаково звичайним образом було роз’яснене сміхом обличчя, як і обличчя перекошене агонією, — викохало окрему расу піонерів, расу степових кортезів, незрівнянну в своїх здібностях, завзятті, погорді небезпеки, витривалості й блискучій талановитості.

З роду такого піонера з околиць Слав’янська походив Іван Шовгенів, талановитий інженер, чи не найвизначніший український спеціаліст в питаннях гідротехніки, міністр Української Держави та ректор Подєбрадської Академії.

Хлопець зі звичайної селянської родини, закінчивши з відзнакою середню школу, складає з відзнакою конкур-совий іспит до петербурзького Інституту шляхів сполучення, виходячи з нього як один з найкращих інженерів. Невеликий зростом, але рухливий, енергійний і життєрадісний. Хто його бачив уже дідусем з хворим серцем і розвинутою астмою, той мусів признати, що стільки енергії, життя і духових сил має рідко який юнак. В ньому дійсно жила вся цілюща сила сонця українського степу.

Від цього батька й матері, що походила зі старої священичої родини з поораного ярами Поділля, народилась 21 липня 1906 року в Іллінську під Москвою Олена Шовгеніва.

Перші роки дитинства були справді радісні й безжурні. В обставинах заможного батьківського дому, в товаристві старших братів своїх, під опікою гувернантки, що вчила чужих мов, улюблениця батька — росла Олена Шовгеніва. Щоліта виїзди чи то на Кавказ, чи то до Фінляндії, чи в Святі гори в Україні давали різнорідність вражень і розвивали дитячу уяву. Висококультурне середовище, в якому перебувала змалечку, формувало її дух, в простоті, властивій українським родинним традиціям.

Проте Олена Шовгеніва в дитячих своїх роках не була вихована ззовні по-українськи, лише по-«російськи». Хоч її батьки й розмовляли між собою переважно по-українському, вона не була вихована як українська дитина. Вона від гувернанток засвоїла бездоганний акцент у французькій, німецькій та московській мовах — чого її батьки, що покінчили російські високі школи, ніяк не могли осягнути й увесь час говорили по-москов-ськи з українською вимовою, а мати ще й з західноукраїнською (тверде «р») — але не говорила українською мовою. Весь час потім мала за це жаль до батьків. Але дитиною не знала нічого про свою українськість і ніби не відчувала браку цього.

Це була дуже здібна, винятково жива й амбітна дитина. В пізніші часи одним із найвеселіших її спогадів було оповідати, як п’ятирічною дівчинкою, будучи на якомусь дитячому пописі, в антракті втекла від мами й, вибравшись на сцену, продекламувала віршик, щоб не бути позаду тих, що пописувались і збирали оплески.

Світ казок і забав, а згодом школа абсорбували її уяву і мозок, забирали час. Ученицею була доброю, хоч своєю рухливістю справляла багато клопоту вчителям і гувернанткам. Змалечку жадібно читала. В цьому знаходила заохоту й підтримку з боку братів і батьків, що й самі захоплювались однаково казкою про Фатіму, як і пригодами капітана Геттераса або Тома Соєра. В цьому культурному оточенні, в повному значенні цього слова, Олена Шовгеніва сама починає писати. Але її дитячі писання були лише дитячими вправами у віршуванні й поза технікою складання вірша, яку може осягнути нормально здібна дитина, нічим не відзначались і не виказували майбутнього таланту. Пізніше поетка охоче бавила себе й інших жартами зі своїх дитячих спроб.